Глава тридцята:крізь натовп до себе.

Гості галасували, дзвеніли келихами й сміялися так голосно, що стіни моєї набитої вщент квартири, здавалося, трохи вібрували. Це був чийсь день народження, хоча чий саме — я ніяк не могла згадати. Навколо вирувало життя великої, міцної родини: молоді, красиві батьки, двоє хлопців-підлітків і маленька дівчинка років шести-семи.
Дівчинка була дивовижна — тендітна блондинка з очима, повними чистого світла. Вона ні на крок не відходила від батька, постійно обіймала його за шию, а потім перемикала свою дитячу, щедру увагу на мене. Ми розмовляли так, ніби знали одна одну вічність. Саме в цей момент крізь гамір свята до мене дійшло дивне, приголомшливе знання: я пов’язана з цими людьми кровними узами. Вони — моя рідня, хоч до цього дня я й гадки про це не мала.
Раптом затишок змінився панікою. Мені пекуче захотілося в туалет, але тіло зрадило мене раніше, ніж я встигла зробити бодай крок. Прямо на паркет, під ноги гостям, хлинула калюжа. Світ навколо ніби замружів від неявності. Мені хотілося крізь землю провалитися від сорому, адже всі присутні миттєво обернулися в мій бік.
З натовпу мовчки вийшла покійна бабуся. Вона не вимовила жодного слова, лише подивилася на мене важким, засуджуючим поглядом Хранительки, від якого защеміло серце. Потім розвернулася і пішла назад до гостей, розчинившись серед людей.
Сором обпікав щоки, але всередині раптом прокинулася вперта рішучість. Я не втекла. Я знайшла невеликий таз із кришталево чистою водою, взяла велику, білосніжну ганчірку і стала на коліна прямо посеред кімнати. Я терла підлогу, вимиваючи калюжу, і з кожним рухом білої тканини відчувала, як разом із брудом із душі виходить якийсь давній, важкий тягар, що накопичувався роками. Коли я підвелася — підлога блищала, а в кімнаті пахло свіжістю.
Простір сну миттєво перебудувався. Наступної миті я опинилася на величезному ринку. Навколо вирував людський океан — торговці закликали покупців, штовхалися ліктями, створюючи неймовірний хаос. Мені було важко, я буквально продиралася крізь цю галасливу товчею, шукаючи вихід, аж поки мене знову не винесло до свята.
Тепер це був довгий, щедрий стіл, який тягнувся, здавалося, у нескінченність. За ним сиділи чоловіки й жінки, а на тарілках височіли гори наїдків.
— Пригощайся, сідай із нами! — гукнули з-за столу, протягуючи мені страву.
Я щиро посміхнулася, взяла шматочок, подякувала і, спробувавши, м'яко відмовилася:
— Дякую, мої хороші, але я щойно з-за столу, зовсім сита.
Я чітко знала межу своєї ситості й не хотіла брати зайвого лише з ввічливості.
Раптом жінки за столом затихли й повернулися до мене. Одна з них дістала і розгорнула велику скатертину. Вона була білосніжною, прикрашеною ніжними квітами з рожевим відливом. Один її бік був практичним, клейончастим, а інший — м'яким, шорстким, із ледь помітним теплим ворсом.
— Скажи нам, — примружившись, запитала старша жінка, — з якого матеріалу це зроблено? Знаєш?
Всі затамували подих. Я подивилася на скатертину, провела пальцями по ворсу, зазирнула в саму суть переплетення ниток і без вагань назвала матеріал.
Обличчя жінок навколо вмить просіяли. За столом прокотився гул захоплення. Вони дивилися на мене з такою повагою й гордістю, ніби я щойно розгадала головну таємницю всесвіту. Одна з жінок підійшла, міцно й тепло обійняла мене та поцілувала в щоку.
Я стояла тримаючи в руках заквітчану скатертину, і відчувала, як нічний сором остаточно зникає, поступаючись місцем абсолютній впевненості: я вдома, мене прийнято, і я нарешті знаю, хто я є.