Глава двадцять перша:крапля на правій щоці.

Кімната потопала у передвечірній напівтемряві. У повітрі витав ледь вловимий, рідний аромат акрилових фарб і свіжовисушеного полотна. Тетяна сиділа біля столу, опустивши руки на коліна. Перед нею на мольберті спочивав лик Богородиці — ікона, яку вона написала сама, вклавши у кожен мазок пензля частинку власної душі, молитви та довгих роздумів.
Останніми днями тиша навколо відчувалася важкою, наче перед оновленням. Попереду чекали важливі рішення, нові кроки та творчі задуми, від яких завмирало серце, а тривога невидимим павутинням сковувала думки. Тетяна  шукала внутрішню опору — не гучну, а ту, що поверне виразну впевненість.
Вона підняла свічку. Теплий вогник здригнувся, кинувши бурштиновий відблиск на рукотворний лик. І в цю саму мить, ніби з самого повітря над іконою, зіткалася чиста, мов сльоза, крапля.
Вона не була випадковою бризкою чи слідом вологи. Вона виникла з самої тиші кімнати — прозора, згущена з духовного спокою цього вечора.
Крапля опустилася точно на лагідний лик, написаний її власною рукою, і завмерла на правій щоці Богородиці. На мить усе навколо затихло: зупинився крок часу, затих порив вітру за вікном. А потім крапля повільно, з неземною плавною грацією потекла вниз.
Вона креслила тонку, сяючу лінію по правій стороні лика — стороні, що відповідає за дію, за вибір, за майбутні кроки та втілення задумів у реальному світі. У цьому повільному русі не було смутку чи тривоги. У ньому була лише глибока, тиха ніжність — ніби сама Вища Милість омивала рукотворний образ, благословляючи працю її рук і змиваючи останні сумніви.
Тетяна дивилася не кліпаючи, відчуваючи, як з кожним міліметром, який долає ця крапля, з її власного серця зникає важкість. Прийшло ясне, фізично відчутне почуття: усе, що створюється з любов'ю та вірою, перебуває під вищим захистом. Обраний шлях правильний, а всі майбутні починання благословенні.
Крапля дотекла до нижнього краю і розтанула, залишивши по собі лише ледь помітний сяючий слід на фарбах. Але цього було достатньо. Тетяна глибоко зітхнула й усміхнулася — у душі панував абсолютний спокій.

Коли людина вкладає душу у свою творчість і працю, створене нею стає мостом між земним і духовним. Це видіння нагадує: вищі сили чують наші сокровенні молитви та сумніви. Вони м'яко освячують нашу працю і наше майбутнє (правий бік), даруючи тиху, непорушну впевненість у тому, що ми йдемо своїм істинним шляхом.