Глава шістнадцята:лабіринти земні та небесні.

Лабіринти земні та небесні
Окопи тяглися врізнобіч, врізаючись у суху, пахучу землю глибокими коридорами. Це був дивний лабіринт без початку і кінця — простір оборони, де кожен поворот здавався знайомим, але не вів нікуди. Я стояла посеред цього земляного русла, а навколо мене, здіймаючи куряву, метушилася безліч собак. Вони бігали, скавчали, шукали захисту чи просто заповнювали собою кожен вільний метр. Це був хаос, до якого я вже майже звикла.
Раптом тишу розірвав різкий рух. У сусідній відсік окопу застрибнули кілька чоловіків із рушницями. Їхні обличчя були суворими, а рухи — блискавичними.
— Треба їх усіх перестріляти! Немає часу! — кинув один із них.
Постріли пролунали майже одночасно. Усе відбулося так швидко, наче час стиснувся в один болісний спалах. Мить — і чоловіки зникли, розчинившись у повітрі так само раптово, як і з’явилися. А разом із ними зникла і вся метушлива зграя. Навколо запала оглушлива, мертва тиша. Лише запах пороху та скошеної трави висів над землею.
Я все ще стояла на своєму місці, заціпенівши від шоку, коли помітили, що трохи далі, за зламом окопу, хтось є. Навпроти мене стояв чоловік. Спокійний, зосереджений, він міцно тримав у руках повідці, на яких сиділи два величезні, сильні пси. Вони не гавкали — вони пильнували.
А біля їхніх лап, прямо на вологій оновленій землі, лежали і ворушилися десятки крихітних щенят. Вони були такими маленькими, беззахисними, що здавалися просто живими клубочками. Вони пищали, шукаючи тепла.
Я дивилася на цього чоловіка, на двох великих псів, на безпорадних цуценят, і моє серце стиснулося від неймовірного, пекучого болю. Хвиля жалю накрила мене з головою.
«Як же вони виживуть без своїх мам? Вони ж зовсім крихітні… Вони ж загинуть!» — пульсувала в голові одна й та сама думка. Мені було до сліз шкода цих новонароджених створінь, і так само невимовно шкода тих собак, чиє життя закінчилося тут секунду тому.
Чоловік навпроти мовчав, але його погляд, спрямований на мене, раптом став теплішим. Він зробив ледве помітний крок уперед, міцніше перехопив повідці й тихо, але впевнено промовив:
— Вони не загинуть. Стара зграя виконала своє завдання — вона оберігала це місце, поки воно було пусткою. Але хаос мав піти, щоб дати простір новому життю. Тобі здається це жорстокістю, та насправді це велике очищення.
Він кивнув на двох могутніх псів, що стояли праворуч і ліворуч від нього, наче живі колони.
— Поглянь на них. Це Досвід і Сила. Вони пройшли крізь вогонь і залишилися з нами. Вони — новий щит. А ці малі... — чоловік лагідно подивився на ворушливі клубочки біля своїх ніг, — це твої нові замисли, твої майбутні світи й ідеї. Вони здаються тобі беззахисними лише тому, що вони щойно народилися на руїнах твого минулого.
Я затамувала подих. Біль і жаль, що щойно стискали мої груди, почали повільно трансформуватися. Вони не зникли, ні — вони переплавилися у чисту, гарячу енергію любові та відповідальності. Сльози очистили погляд. Я зрозуміла, що минуле остаточно відпустило мене, забравши із собою все те, що вже віджило свій вік.
Великі пси зробили синхронний крок уперед, закриваючи собою малечу від пронизливого вітру окопів. Тепер я точно знала: хрупке майбутнє, яке зародилося тут, на цій глибокій земній лінії, перебуває під надійним і найвищим захистом. Його час настав.