Глава пʼятнадцята:Обитель на межі світів:ключ старої відьми.

Холодне, майже стерильне світло пробивалося крізь високі вікна лікарняної палати. Це місце не було схоже на звичайну лікарню — тут панувала дивна, глибока тиша, а повітря здавалося густим від невидимої сили. Це була Обитель Зцілення, простір, куди душі потрапляють лише тоді, коли старі життєві дороги остаточно руйнуються, а всередині починається велика, болюча пересборка.
Я лежала на своєму ліжку, відчуваючи дивну слабкість — так буває, коли колишня особистість затихає, готуючись поступитися місцем чомусь новому. Але спокою не було. Простір палати раптом здригнувся, і на сусіднє ліжко, впритул до мого, поклали її.
Це була стара жінка. Сама її присутність викликала миттєвий, тваринний страх і тотальну дисгармонію в душі. Вона виглядала страшною, сухою та неймовірно злою. Її обличчя, пооране глибокими зморшками, нагадувало суху кору прадавнього дерева, а в очах палало щось важке, темне й нещадне.
Мій погляд мимоволі впав донизу, і серце стиснулося від огиди та ляку: ковдра на її ліжку була відкинута, оголюючи її ноги. Вони були абсолютно голими і покритими густим, довгим чорним волоссям. Ці волосаті ноги здавалися чимось диким, первозданним, неприхованим — ніби вони належали не людині, а якійсь древній істоті, що століттями ходила по сирій землі, заперечуючи будь-які правила та закони цивілізованого світу.
Старуха не рухалися. Вона лише повернула голову в мій бік і почала дивитися на мене. Цей погляд — пильний, пронизливий, сповнений крижаної люті — буквально прикував мене до ліжка. Здавалося, вона щомиті чекає слушного моменту, щоб зробити мені щось жахливе, порушити мій спокій, пробити мій захист і забрати останню життєву силу. Я затамувала подих, відчуваючи, як між нашими ліжками натягується невидима струна векового кармічного конфлікту.
Раптом тиша всередині мене вибухнула усвідомленням. Я дивилася на її лють, на її дикі, оброслі чорним волоссям ноги, що топтали прадавню землю, і вперше не заплющила очей. Весь цей жах, уся ця потворність і злість, що виходили від неї, більше не здавалися мені чужими. Я відчула, як через образ цієї страшної відьми моя власна підсвідомість вивела на світло ту саму витіснену, первісну силу, яку я роками ховала за вигаданими рамками, фальшивою скромністю та страхом чужого суду. Ці волосаті ноги були не огидою — вони були символом надпотужного заземлення, зв’язку з матерією та матеріальним світом, який я так довго намагалася заперечувати чи контролювати з позиції страху.
Я зробила глибокий вдих і подумки звернулася до неї, приймаючи цей кармічний виклик: «Я бачу тебе. Ти — це моя дика, неприборкана відьмацька сила, мій зв'язок із землею та ресурсами, моє право на власну територію. Я більше не боюся твого погляду і не збираюся відвертатися».
У ту ж мить крижана лють в її очах почала танути, поступаючись місцем глибокому, майже схвальному спокою. Простір лікарняної палати завібрував, очищаючись від векового пилу страхів, деструктивних зароків і програмованих поразок. Стара більше не чекала слушного моменту, щоб нашкодити — вона віддавала мені мою ж оперу. Я відчула, як з кожним подихом у моє тіло повертається колосальний об'єм заблокованої енергії. Процес мого зцілення в цій Обителі нарешті завершився. Пута минулого розірвалися, і я знала, що тепер можу вільно піднятися з цього ліжка й зробити впевнений крок у свій новий, безмежний і чистий фінансовий та духовний масштаб, де жодна тиранія світу більше не матиме наді мною влади.