Глава дванадцята:три сукні для подіуму долі.

Кімната була залита блідим, передсвітаньським світлом, коли у двері постукали. На порозі стояла мама — спокійна, зібрана, саме така, якою вона була за життя під час вирішення важливих справ. Вона прийшла не в гості. Вона прийшла допомогти організувати похорон дідуся.
Сам дідусь лежав у сусідній кімнаті, за зачиненими дверима. Мама одразу взялася за організаційні питання, чітко розкладаючи по поличках, як і де краще його поховати. Я слухала її, але всередині все стискалося від нерозуміння. Ми сперечалися — тихо, але вперто, відстоюючи кожна своє бачення цього прощання.
Раптом мама зупинилася, подивилася мені прямо в очі й сказала тон, який не терпів заперечень:
— Це ще не все. Нам треба забрати з моргу ще двох покійників. Ми зможемо поховати дідуся лише тоді, коли одночасно з ним, в один і той самий час, поховаємо ще двох у різних могилах. Це обов'язкова умова. І забрати їх ми маємо самі. Собручно. Принести їх сюди, до тебе додому.
Жах, липкий і крижаний, скував моє тіло. Принести чужих мерців у свій дім? Власноруч?
— Ні за що на світі! — майже закричала я, відчуваючи, як тремтять коліна. — Я не зроблю цього! Мені страшно, мамо!
Мама наполягала, її погляд залишався суворим і вимогливим. Але саме в розпал нашої суперечки з-за зачинених дверей сусідньої кімнати донісся слабкий, хрипкий звук. Голос. Дідусів голос.
Ми з мамою перезирнулися і кинулися туди. Штовхнувши двері, я завмерла: дідусь сидів на ліжку — живий, реальний, — і щось тихо, заспокійливо бурмотів собі під ніс. Страх розвіявся, лишивши по собі дивне відчуття виконаного, але скасованого боргу.
Трансформація простору відбулася миттєво. Наступного моменту я вже стояла посеред своєї вітальні, а біля моїх ніг крутилася величезна, руда, неймовірно кошлата собака. Вона з’явилася нізвідки, але здавалася такою рідною. Її шерсть світилася золотом, а очі випромінювали абсолютну доброту і ласку. Я без упину гладила її м’яку голову, а коли до хати заходили люди, я з гордістю хвасталася цим дивовижним звіром. Собака була моєю живою силою, моїм новим захистом.
А потім стіни будинку розсунулися, перетворившись на гамірне залаштунки грандіозного конкурсу моделей. Навколо миготіли спалахи, юрмилися красиві жінки, а судді за столами чекали на мій вихід. Я мала вийти на подіум.
Поруч знову була мама. Вона тримала в руках сукню — мою улюблену сукню з молодості, ту саму, в якій я колись уперше вийшла заміж. Я з полегшенням тягнулася до неї, але коли мама розгорнула тканину, серце моє впало. Сукня була безжально відрізана. Вона стала короткою, куцою і втратила всю свою велич.
— Я підкоротила її, — винувато, але впевнено сказала мама. — Подумала, що так буде краще.
Мене охопив відчай. Одягнувши її, я побачила у дзеркалі щось жахливе. Час виходу невблаганно наближався, судді чекали, а мій колишній найкращий наряд перетворився на ніщо. Я сварила маму, ледь стримуючи сльози, а вона лише виправдовувалася й намагалася мене заспокоїти.
— Не хвилюйтеся, — раптом пролунав спокійний жіночий голос поруч.
Незнайомка, що з'явилася наче з повітря, протягнула мені інший наряд. Це була розкішна сукня абсолютно нового фасону і витончений капелюшок.
— Одягайте, вам сподобається, — посміхнулася вона.
Я швидко одягла нове вбрання. Капелюшок сів як корона. Увесь відчай зник, поступившись місцем чистій, концентрованій упевненості. Напівтемрява залу розступилася, спалахнули софіти, і я вийшла на подіум. Я йшла так, наче тримала в руках увесь світ, демонструючи кожну лінію сукні, кожну грань своєї зрілої, справжньої краси.
Коли я повернулася за лаштунки до мами, навколо мене шепотілися десятки молодих конкурсанток. Я прислухалася до їхніх голосів і почула те, від чого по тілу розлилося приємне тепло:
— Вона неймовірно сподобалася журі... Вона пройшла цей відбір... Всі в повному захваті, вона неймовірно талановита модель! У неї величезні перспективи, вона буде нарозхват...Коли софіти згасли, а гамір за лаштунками став тихішим, я сиділа в гримерці перед великим дзеркалом. На мені все ще був той самий капелюшок, що нагадував корону, і сукня, яка подарувала мені тріумф. Мама сиділа на стільці в кутку, тримаючи на колінах згорток із залишками мого старого, обрізаного весільного вбрання. Вона більше не виправдовувалася — вона дивилася на мене з тихою, мудрою посмішкою людини, яка виконала свій таємний обов'язок.
До кімнати тихо увійшла та сама незнайомка, яка врятувала мій вихід. У її руках була товста книга в шкіряній палітурці. Вона підійшла ближче, поклала руку мені на плече і подивилася на наше спільне відображення у дзеркалі.
— Ти сердилася на маму, — м'яко сказала вона, — але без її ножиць ти б ніколи не приміряла цей наряд. Поки твоє серце трималося за пам'ять про стару сукню, в якій ти колись давала свої перші обітниці, твоє місце було в минулому. Твоя мама знала: щоб змусити тебе шукати нове, треба було зробити старе непридатним для життя.
Я подивилася на свої руки, потім на маму. Руда кошлата собака, яка весь цей час невідступно йшла за мною від самого дому, поклала свою важку золотисту голову мені на коліна. Вона тихо загарчала від задоволення, коли я торкнулася її теплої шерсті. Тепер усе стало на свої місця. Живий дідусь, який залишився берегти мій дім, цей вірний звір і новий успіх не були випадковістю. Вони були ланками одного ланцюга.
— Твій істинний конкурс лише починається, — додала незнайомка, розгортаючи книгу, де на чистих сторінках золотом починали проступати нові ескізи та лінії моєї майбутньої долі. — Але тепер ти знаєш, як носити свій новий статус. Тобі більше немає потреби ховатися за спинами тих, хто пішов. Ти сама стала тією, на кого очікують судді та весь світ.