Глава десята:усмішка Сили.

«Усмішка Сили»
Старий офіс зустрів її так, наче цих років розлуки й не було. Ті самі коридори, заповнені м’яким світлом, і знайомі обличчя, що спалахували щирою, майже дитячою радістю при її появі. Останнім часом вона рідко згадувала цю роботу, але зараз, стоячи посеред метушні, відчувала дивне тепло. Особливо раділа вона — її колишня керівниця. В її очах не було колишньої суворості, лише м’яка, глибока привабливість.
Коли робочий день добіг кінця, вона підійшла до розкладу біля стіни, щоб подивитися графік вихідних. Поруч тихо, майже нечутно, опинилася начальниця. Розмова завязалася сама собою — легка, напівтонна, сповнена невисловленого магнетизму.
— Заходь до мене в гості, — раптом злетіло з її власних уст.
Керівниця спалахнула усмішкою, кивнула, і це передчуття зустрічі відгукнулося всередині солодким трепетом.
Вона швидко накинула верхній одяг, збираючись додому, і вже біля самих дверей опустила погляд донизу. Шок прокотився тілом: вона була абсолютно боса. Куди поділися її туфлі? Офісна підлога була чистою, але за скляними дверима починалася холодна, мокра весна. Не знайшовши нічого кращого, вона схопила два пластикових пакети й обмотала ними стопи. Смішно, безглуздо, але хоч якийсь захист від бруду.
— Гей, почекай! Одягни це! — гукнула колишня колега, вказуючи на картонну коробку прямо біля виходу.
Вона зазирнула всередину. Коробка була вщент забита старими, ношеними гумовими чоботами. На вулиці якраз уперіщив дощ, асфальт блищав від холодної води, і вона вже була готова погодитися на будь-яку пару. Але, витягуючи один чобіт за іншим, бачила лише дірки, зашкарублий бруд та чужі збиті підбори. «Ні, краще ніяк, ніж так», — майнула думка. Вона кинула рвану гуму назад і вибігла на вулицю просто в пакетах.
Мокрий асфальт обпікав ступні льодом. Плівка миттєво порвалася. Розуміючи, що замерзне задовго до того, як дійде до будинку, вона затамувала подих, підстрибнула, відштовхнулася від земного тяжіння і... полетіла.
Це не був легкий політ птаха. Вона трималася за повітря всього в метрі над землею, розпачливо махаючи руками, щоб утримати рівновагу. Її то кидало вгору, то знову притискало до мокрої дороги. Перехожі здивовано озиралися. Компанія пишних, ставних темношкірих жінок проходила повз, і одна з них, колоритна й важка, наче сама земля, раз у раз хапала її за руку, намагаючись повернути вниз, надійно заземлити. Але вона виривалася — їй потрібно було поспішати.
Домашні двері нарешті зачинилися за спиною, відсікаючи холод. У передпокої її зустріла покійна сестра. Вона стояла в променях вечірнього сонця і так тепло, схвально посміхалася, що весь дорожній жах миттєво зник.
Вона кинулася шукати мобільний — терміново зателефонувати начальниці, призначити час на вихідний. Перерила сумку, зазирнула на полиці — пусто. Паніка вже стискала горло, аж раптом з глибини квартири залунала знайома мелодія звонка. Телефон знайшовся на столі. На екрані світилося її ім'я.
— Привіт, — почувся в слухавці тихий, проникливий голос керівниці. — Мій чоловік поїхав надовго. Приходь прямо зараз. Побудемо вдвох, у спокої.
Вона здригнулася від радості й кинулася до шафи. Сестра підійшла ближче, спостерігаючи. Потрібно було обрати білизну — ту саму, найінтимнішу основу образу, але на верхній полиці панував хаос. Мереживо, шовк, різні кольори лежали суцільною переплутаною кучею.
— Що вдягти? Допоможи! — попросила вона сестру.
Та мовчки витягувала то один комплект, то інший, пропонуючи варіанти. Зрештою, хаос у голові влігся. Вибір було зроблено. Вона швидко одяглася і практично вилетіла з дому.
Коли двері потрібної квартири відчинилися, вона затамувала подих. Начальниця дивилася на неї закоханими, сяючими очима. Без зайвих слів вона запросила її до кімнати.
Центром простору був диван, а поруч — стіл, застелений сліпуче білою, ідеально випрасуваною скатертиною. На ній, наче порцеляновий острів, виблискував білий чайний сервіз, а поруч грало бульбашками прохолодне шампанське у двох кришталевих келихах.
Керівниця сіла на диван, притиснувшись до неї майже впритул — так близько, що відчувалося її дихання. Вона багатозначно й ніжно посміхнулася, торкнувшись її руки:
— Ну що, тепер ми будемо пити чай...Цей вечір став точкою, де минуле остаточно переплавилося у майбутнє. Відмовившись від старих, зношених шаблонів і віджилого досвіду, які їй так наполегливо пропонував колишній світ, вона свідомо обрала шлях чистої уязвимості — пішла босоніж. І хоча політ над землею був важким, а підсвідомість вимагала заземлення, підтримка роду та внутрішній вибір допомогли їй навести лад у хаосі власних почуттів. Біла скатертина та чайний сервіз стали символом оновленої, чистої свідомості. Вона прийшла в гості до самої себе — сильної, впевненої та люблячої, готової святкувати початок нового життя, де вона сама єдиновладна господарка свого шляху.