Глава восьма:смарагдовий стрибок у невідомість.

Стіни закладу «Реформація-4» пахли залізом, хлоркою та безнадією. Останні три роки Тетяна бачила світ лише крізь квадратні отвори залізобетонних блоків. Її провина була лише в тому, що вона мислила надто вільно для суспільства суворих рамок та інструкцій. Але система не врахувала одного: стіни можуть ув’язнити тіло, та аж ніяк не дух.
Коли під час нічної бурі блискавка вивела з ладу головний генератор і електронні замки на мить клацнули, Тетяна не вагалася. Вона бігла коридорами, керуючись лише інстинктом. Позаду вже вили сирени, важкі черевики охоронців тупотіли по кахлях, а прожектори розрізали темряву подвір'я гострими лезами світла.
Вона перелізла через зовнішній мур, залишаючи шматки роби на колючому дроті, і впала в густу траву прилеглого пралісу. Легені пекло, серце калатало десь у горлі. Переслідувачі були близько: гавкіт службових псів та крики в мегафони наближалися з кожною секундою. Гілки царапали обличчя, ноги грузли в моху. Пастка зачинялася.
Тетяна вискочила на невелику галявину, залиту місячним сяйвом, і раптом заціпеніла.
З гущавини, м’яко переступаючи лапами, вийшла вона. Величезна чорна пантера. Її шерсть лисніла, наче розплавлений обсидіан, а великі смарагдові очі світилися дикою, первісною мудрістю.
Час ніби зупинився. Собачий гавкіт позаду заглух. Тетяна дивилася в очі хижака і замість жаху відчула дивне, гаряче тремтіння у грудях. Це була не загроза. Це було віддзеркалення її власної прихованої сили, яку так довго намагалися придушити в тюрмі.
Пантера тихо фиркнула і зробила крок назустріч, припадаючи до землі. Вона ніби запрошувала.
«Або назад у клітку, або вперед — у невідомість», — промайнуло в голові Тетяни.
Вона зробила крок, схопилася за густу міцну холку і одним рухом застрибнула на спину звіра.
Світ навколо вибухнув шаленою динамікою. Пантера зірвалася з місця з грацією та потужністю урагану. Промені ліхтариків переслідувачів безпорадно ковзали по деревах далеко позаду, а крики мисливців швидко танули в нічному повітрі. Вони наздоганяли домашню бранку, але наздогнати дику силу природи було неможливо.
Тетяна міцно притислася до гарячого тіла хижачки, вплітаючи пальці в чорне хутро. Зустрічний вітер висушував сльози на її щоках і приносив солодкий запах волі — запах хвої, нічної вологи та безмежного простору. Кожен потужний стрибок пантери відгукувався в тілі дівчини абсолютним тріумфом.
Вони не просто тікали. Вони летіли назустріч новому світанку, залишаючи минуле та його в'язниці далеко позад себе. Тепер Тетяна точно знала: вона більше ніколи не дозволить замкнути себе в клітці.