Глава пʼята:лабіринт не зачинених дверей.

Таня стояла перед старою обшарпаною дверією, за якою колись текло зовсім інше життя. Цю квартиру вона продала багато років тому, але уві сні чомусь вірила, що просто здає її в оренду. Настав час забрати орендну плату, та й просто перевірити, чи все в порядку.
Вона повернула ключ, але замок піддався занадто легко.
За порогом її зустрів сплетений із пилу та сигаретного диму напівморок. Світло з вікон ледь пробивалося крізь товстий шар бруду на склі, а шпалери звисали зі стін рваними шматками. Але найстрашніше чекало всередині: замість тихих мешканців на її старому дивані вальяжно розмостилися грубі, похмурі чоловіки.
— Ви хто? — голос Тані затремтів. — Де ті люди, яким я здавала житло?
— Тепер тут живемо ми, — посміхнувся один із них, важко підвівшись із місця. У його погляді не було й краплі тепла. — І платити тобі ніхто нічого не буде. І йти звідси — теж. Забудь дорогу сюди, хазяйко.
Від нього віяло липким, важким страхом. Зрозумівши, що сперечатися марно, Таня вискочила в під'їзд і кинулася геть.
Серце шалено калатало в грудях, коли вона прибігла до свого теперішнього дому. Але ледь піднявшись на свій поверх, вона завмерла від жаху. Її власні вхідні двері були зняті з петель і просто притулені до отвору.
Таня із завмиранням серця спробувала поставити важке полотно на місце, але петлі не збігалися. Двері лише нещільно прикривали вхід, залишаючи величезні щілини. І ніби відчувши цю вразливість, із темряви під'їзду до неї потягнулися тіні.
Незнайомі чоловіки — з мутними очима, у брудному одязі, з нахабними посмішками — один за одним почали протискуватися в її дім. Бандити, злодії, волоцюги... Вони відштовхували Таню, входили без дозволу, господарювали в її кімнатах, чіпали її речі.
Таня з усіх сил упиралася руками в важке дерево дверей, намагаючись втримати напір. Вени на руках надулися, дихання не вистачало, але чужа сила тиснула ззовні, і двері сантиметр за сантиметром піддавалися.
«Поліція! Треба викликати поліцію!» — пронеслася панічна думка.
Вона вихопила телефон, але пальці не слухалися. Тремтячі губи шепотіли цифри, але на екрані щоразу з'являлися не ті знаки. Номер не набирався.
Зрозумівши, що допомоги чекати звідусіль марно, Таня вискочила на вулицю й побігла щодуху. Попереду замаячила вивіска найближчого відділення. Ворвавшись усередину, вона побачила молоду дівчину-поліцейську за стійкою.
— Допоможіть! — задихаючись, заголосила Таня. — Мою стару квартиру захопили бандити, а в теперішній вибили двері! Вони всередині, вони забирають усе!
Дівчина у формі лише байдуже усміхнулася, повільно поправляючи комірець.
— Розповідайте, розповідайте... Я слухаю, — промовила вона з фальшивою участю, але в її порожніх очах простежувалася повна байдужість.
У цей момент у руці Тані ожив телефон. На екрані висвітився невідомий номер. Вона відповіла, і з динаміка пролунав хрипкий, упевнений голос того самого головного із захопленої квартири:
— Бігаєш? Скаржишся? Запам'ятай, у мене всюди свої люди. І в твоїй поліції теж. Ти нічого не зробиш.
Дівчина-поліцейська навпроти знову усміхнулася своєю порожньою посмішкою. Холодне розпач накрило Таню з головою, наче крижана хвиля. Земля виходила з-під ніг. Зовнішній світ, на який вона так розраховувала, виявився безсилим.
Усвідомлення:
Таня стояла посеред чужого, байдужого кабінету, і шум власного пульсу глушив усі інші звуки. Телефон у руці здавався важким шматком льоду.
Але саме в цій точці абсолютного розпачу, коли впали всі зовнішні опори — поліція, засуви, надія на чиюсь допомогу — усередині неї щось переломилося. Крижаний страх несподівано змінився чистим, гарячим полум'ям.
«Я чекаю, що хтось врятує мій дім, — раптово пронизала її думка. — Але ж це мій дім. І двері в нього тримаються не на залізних петлях, а на моєму праві сказати "НІ"».
Таня повільно опустила телефон і скинула дзвінок. Вона подивилася просто в очі усміхненій поліцейській. Посмішка на обличчі дівчини одразу зів'яла під цим поглядом — у ньому більше не було жертви.
Не промовивши більше жодного слова, Таня повернулася й вийшла на вулицю. Повітря здавалося іншим — гострим, свіжим, наповненим прихованою силою. Вона більше не бігла. Якісна, спокійна впевненість наповнила кожен її рух.
Вона повернулася до свого дому. Злодії та чужинці все ще юрмилися біля входу, намагаючись протиснутися крізь прикриті двері. Але коли Таня підійшла ближче, вони один за одним почали озиратися. У її руках не було зброї, за її спиною не стояла підмога, але від неї йшла така щільна, невидима хвиля чистої, непохитної волі, що тіні почали відступати самі.
Таня підійшла до знятих дверей, легко, ніби ті нічого не важили, взялася за край і одним точним рухом поставила їх назад на петлі. Замок клацнув, запечатуючи простір.
Вона повернулася до замерлих у коридорі чужинців, вказала пальцем на вихід і промовила лише одне слово, що відгукнулося луною в самому просторі:
— Геть.
І тіні розсіялися. Бо жоден ворог не може переступити поріг того, хто нарешті згадав, хто є справжнім господарем своєї долі.