Розділ 8

Я стою у коридорі, чекаючи на Олену. Вона, як завжди, телефонує перед самим приїздом, щоб переконатися, що не загубиться. Коли бачу її, одразу помічаю в її погляді тривогу. Олена підходить до мене швидко, майже біжить, хоча й намагається зберігати свою звичну стриманість.

— Олено, все добре, — кажу я, заспокійливо підіймаючи руки, коли вона підходить до мене. — Даринка почувається краще. Це був просто забій.

— Просто забій? — перепитує вона, розгублено дивлячись на мене. — Владо, ти так сказала, ніби це дрібниця! Ти знаєш, як я хвилювалася?

— Я теж хвилювалася, — відповідаю, тихо зітхаючи. — Але нам дуже пощастило. Її оглядав чудовий лікар. Він такий уважний і спокійний. Даринка взагалі його не злякалася.

Олена трохи заспокоюється, але я бачу, що хвилювання ще не полишило її. Ми разом піднімаємося до палати.

Коли я відчиняю двері, Даринка одразу підводиться на ліжку, її обличчя сяє від радості.

— Тітко Олено! — вигукує вона, простягаючи до неї ручки.

— Ой, моя маленька, — говорить Олена, підходячи ближче і сідаючи на край ліжка. Вона ніжно цілує її в обидві щічки, обіймає й поправляє пасмо волосся, що вибилося з хвостика. — Як ти, моя золота?

— Добре! Тітонько, мені зовсім не боляче, — щебече Даринка, показуючи свою улюблену іграшку.

Олена починає говорити з нею, ставлячи питання, сміючись і заспокоюючи доньку. Я стою поруч і відчуваю, як знову наповнююсь теплом. Вона завжди вміла знаходити правильні слова для Даринки.

Але раптом двері палати знову відчиняються, і заходить Артем Сергійович.

— Як у нас справи? — запитує він своїм спокійним голосом, але раптом завмирає, помітивши Олену.

Я теж помічаю, як Олена різко замовкає й широко розплющує очі, дивлячись на нього. На кілька секунд у кімнаті запановує напружена тиша.

— Олено? — каже він, його голос звучить здивовано.

— Артеме? — відповідає вона, і я бачу, як її обличчя змінюється: від здивування до легкого шоку.

Я переводжу погляд з одного на іншого, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Ви… знайомі? — нарешті питаю я, трохи розгублена.

— Ще б пак, — відповідає Артем, його обличчя змінюється від здивування до теплої усмішки. 

— Це мій молодший брат, — встрягає у розмову Олена.

— Брат? — перепитую я, ледве стримуючи здивування.

— Брат, — підтверджує подруга. Вона дивиться на Артема, трохи знизуючи плечима. — Але я не очікувала, що саме ти будеш лікарем Даринки.

— А я не очікував побачити тебе в палаті моєї пацієнтки, — відповідає Артем, його тон м’який. — Ну що ж, я повертаюся до роботи. Якщо щось буде потрібно, знаєте, де мене знайти.

— Знаю, — відповідаю я.

Коли двері за ним зачиняються, Олена сідає поруч зі мною на стілець.

— Оце збіг, правда? — питає вона, уважно дивлячись на мене.

— Так, — відповідаю я після паузи. — Сама шокована.

— Я завжди знала, що з нього вийде хороший лікар. Артем — це той, на кого можна покластися, — починає розповідати подруга, а я уважно слухаю.

Дивлюся на неї, відчуваючи, як у мене всередині росте цікавість.

— Розкажи про нього, — прошу, трохи усміхаючись. — Він здається таким впевненим і спокійним, — сама не розумію, звідки така цікавість взялась.

Олена киває, задумливо дивлячись на стіну перед собою.

— Артем завжди був таким. Навіть у дитинстві. Коли я панікувала через дрібниці, він міг залишатися абсолютно спокійним. Знаєш, як у старших братів є звичка опікуватися молодшими? У нас усе було навпаки. Мною опікувався молодший.

Я здивовано підіймаю брови.

— Справді?

— Так, — усміхається Олена. — Мама часто казала, що Артем — наша сімейна "тверда опора". Він умів заспокоїти не лише мене, а й навіть батьків. Завжди мав той особливий спокій і впевненість, які зараз бачиш у ньому як у лікарі.

— Звучить… гарно, — кажу я, відчуваючи, як моє враження про нього стає теплішим.

— Але не думай, що все було так ідеально, — продовжує Олена, сміючись. — Він завжди мав свою впертість. Якщо вирішив щось зробити, то робив, незважаючи ні на що. Навіть коли всі навколо думали, що це неможливо.

— Наприклад?

Олена замислюється, а потім усміхається.

— Наприклад, його вступ до медичного. Наша сім'я тоді переживала складні часи, і батьки не знали, як ми зможемо дозволити собі його навчання. Але Артем вирішив, що це його шлях. Він вступив на бюджет і паралельно працював ночами. Завжди знав, чого хоче, і йшов до своєї мети. А тепер він тут. Але й не обійшлось без поганого, — Олена зітхає. — Словом, не буду вдаватись, бо це не моє, але перш ніж стати тим, ким є Артем, багато чого сталось. 

Я замислююсь над цими словами, але щось запитати не наважуюсь. Олена має рацію, не її й не моя історія, тому пхати носа не варто.