Глава 7

Сідаю за стіл і зосереджуюся на моніторі. Переді мною розгорнуті креслення проєкту кафе. На екрані — витончені лінії, обрані кольори, текстури, що гармонійно поєднуються між собою. Це кафе має бути особливим — теплим, але стильним, затишним, але з характером.

Кілька разів перевіряю розташування меблів, граюся зі світлом у візуалізації. Усе має бути ідеально. Я знаю, що клієнти звертають увагу на дрібниці, і тому кожна деталь повинна бути продуманою.

Раптом різкий дзвінок телефону вириває мене з роботи. Я здригаюся, а серце наче підскакує від несподіванки. Погляд ковзає на екран мобільного, де висвічується знайомий номер.

Світлана Миколаївна. Класна керівниця Даринки.

Я беру слухавку, і всередині мене наростає тривога.

— Алло, добрий день, Світлано Миколаївно — відповідаю, намагаючись не показати хвилювання в голосі. Вчителька Даринки ніколи не телефонує до мене під час уроків. Отже, щось серйозне. Вмію ж відразу себе накрутити. 

— Владиславо Віталіївно, добрий день, — чую тривожний жіночий голос на іншому кінці дроту. Вже за першими нотками у ньому відчувається щось недобре. — У нас стався прикрий випадок. Даринка з класом були на прогулянці на шкільному подвір’ї. Старші хлопці грали у футбол, і м’яч випадково влучив їй у голову, — говорить вона, а в її голосі чутно вибачливі нотки. — Ми одразу викликали швидку, її вже відвезли до лікарні.

Холод пронизує мене від голови до п’ят. Слова повисають у повітрі, але їх значення швидко доходить до свідомості, залишаючи за собою гостре відчуття страху.

— В яку лікарню? — питаю я, намагаючись зібрати себе докупи, хоча голос видає хвилювання.

— Лікарі швидкої сказали, що везуть її до другої дитячої міської лікарні.

Я вже встаю зі стільця, хапаючи сумку однією рукою.

— Я зараз приїду. Дякую, що повідомили.

Я кидаю телефон на стіл, поспіхом збираю речі й хапаю ключі від кабінету. У голові плутаються думки. Що з нею? Як вона? Щось серйозне?

— Олено Сергіївно, мені треба терміново вийти! — кричу в коридор, не чекаючи відповіді.

Я лечу вниз сходами, на ходу викликаючи таксі. Серце калатає так сильно, що здається, ніби воно зараз вистрибне з грудей. Моя єдина думка — Даринка. Моя донечка. Вона повинна бути в порядку.

На вулиці мене зустрічає шум міста, але я нічого не чую. Сідаю в машину, нервово шукаючи адресу лікарні в пам’яті.

Дорога здається нескінченною. Усі світлофори сьогодні проти мене, а люди на переходах здаються повільнішими, ніж будь-коли. Я стискаю ремінець сумки так сильно, що пальці побіліли.

Уже через п’ятнадцять хвилин автомобіль таксі зупиняється перед головним входом у лікарню. Розрахувавшись, кулею вилітаю з салону.

Заходжу до лікарні з відчуттям, наче всередині мене вузол затягується дедалі тугіше. У голові тисяча думок.

— Добрий день, — підходжу до стійки реєстратури й, намагаючись не видати тривогу в голосі, називаю дані: — Дарина Ясінська, шість років. Привезла швидка допомога зі школи. Скажіть, будь ласка, де вона?

Медсестра уважно дивиться в монітор, а я тим часом стискаю ремінець сумки, щоб руки не почали тремтіти.

Хвилювання посилюється, і я всіма силами намагаюсь заспокоїти себе, аби не влаштовувати сцен. 

— Ваша донька зараз у маніпуляційній, кабінет №12. Другий поверх, ліворуч по коридору, — каже вона доброзичливо.

— Дякую, — киваю і швидко прямую до ліфта.

Коли піднімаюся на другий поверх, серце починає калатати ще сильніше. Здається, кожен крок у коридорі звучить занадто голосно. Нарешті знаходжу потрібні двері — 12. Забуваю постукати, бо хвилювання затуманює розум.

Моя тривога на секунду змушує мене завмерти, але те, що я бачу, відразу трохи заспокоює.

Даринка лежить на кушетці, обіймаючи свого маленького, затертого від часу ведмедика — її улюблену іграшку, з якою вона майже ніколи не розлучається. Її очі трохи червоні, мабуть, плакала, але зараз вона дивиться на молодого лікаря, який нахилився до неї.

— Ну що, Даринко, розкажи мені, де ще болить? Тут? А може, ось тут? — питає він, обережно торкаючись її ручки, дивлячись їй в очі так лагідно, що я відчуваю, як моя тривога поволі відступає.

— Не болить, — шепоче донечка, злегка схлипуючи, але погляд у неї вже не такий наляканий.

— А ведмедик що каже? Він сміливий, як ти? — усміхається лікар, киваючи на її іграшку.

Даринка трохи нерішуче киває, а потім навіть усміхається куточками губ.

— О, я бачу, що ти взагалі дуже смілива дівчинка, — каже лікар. Його голос спокійний і теплий, що навіть я, стоячи у дверях, відчуваю, як стискається серце від розчулення.

— Добрий день, — даю про себе знати, і бачу, як загоряються очі донечки, коли вона бачить мене, а лікар повертається корпусом до мене.

— Ви мама?

— Так, — ледь чутно відповідаю і, зачиняючи за собою двері, заходжу у кабінет. Доброзичлива усмішка лікаря змушує мене нарешті вдихнути на повні груди.