Глава 4

У кімнаті панує тиша. Світло раннього світанку повільно пробивається крізь щільні штори, огортаючи простір м’якими золотистими тонами. Це світло тепле, але водночас безжальне, бо воно нагадує про реальність, яка невпинно наближається. 

Я лежу поруч із ним, незнайомцем, чиє ім’я так і залишається для мене загадкою. Його тіло випромінює тепло, яке я відчуваю кожною клітинкою, і воно, здається, стирає межу між нами.

Його обличчя виглядає таким спокійним у сні, майже безтурботним. Гострі риси, які вночі здавалися владними, зараз м’які й відкриті. Він дихає рівно, а кожен його вдих і видих звучить для мене, ніби відлуння чогось важливого. Я намагаюся запам’ятати цю мить: світло, тишу, його профіль, якого торкається золоте сяйво світанку.

Я знаю, що це не триватиме вічно. Це не могло бути моїм, так само, як він. Це була лише ніч, якою вона й мала бути. Жодних обіцянок, жодних вимог. Він не обіцяв нічого, і я не просила. Але всередині мене щось надламується. Щось у ньому змінило мене, і це відчуття важко пояснити.

Його голос досі звучить у моїй голові. Він розповідав про своє татуювання, про свої втрати, про шрами, які залишило життя. У цих зізнаннях була така відвертість, така сміливість, що це змусило мене побачити його інакше. Наче крізь ці слова він відкрив частинку себе, яку не показує нікому.

Це мене лякає. Я боюся цього більше, ніж того, що він просто піде. Тому що ця мить стала для мене більшою, ніж я можу собі дозволити.

Я дивлюся на нього, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. “Він прокинеться і стане тим, ким він є насправді — далеким чоловіком, незнайомцем”, — думаю я. “Може, він навіть не захоче продовження. Просто скаже, що цього досить”.

Я не знаю, що він скаже, коли розплющить очі. Не знаю, чи захоче побачити мене знову, чи це залишиться лише спогадом про ніч, яка розчинилася в золотому світлі світанку. Але зараз, у цю мить, я просто дозволяю собі бути поруч із ним. Хоча б до того моменту, коли слова зруйнують усе.

Я не хочу почути цих слів. Не хочу бачити, як його теплий погляд зникне, як його усмішка стане байдужою. Тому рішення приходить само собою. 

Я маю піти першою.

Я повільно, обережно піднімаюся з ліжка, намагаючись не розбудити його. Ковдра злегка зсувається, оголюючи його руку. Мій погляд затримується на татуюванні, яке тепер здається мені чимось більшим, ніж просто малюнком. Це символ сили, відваги, якої мені так бракує у цю мить.

Мені шалено хочеться простягнути руку і провести пальцями по цих чорних лініях востаннє, запам’ятати їх відчуття під подушечками пальців. Але я стримую себе. Це було б занадто. Це означало б, що я дозволяю собі щось більше, ніж мала.

Я тихо знаходжу свій одяг. Один за одним піднімаю речі, мов злодій, намагаючись не видати жодного звуку. Серце калатає так сильно, що мені здається, ніби він може прокинутися від його шуму. Кожен мій рух, кожен подих здається надто гучним у цій абсолютній тиші.

Я натягаю сукню, застібаючи замок повільніше, ніж будь-коли в житті. У кожному русі є вагання. Чи варто піти? Чи це правильно? Але я знаю, що повинна.

Коли опиняюся біля дверей, щось змушує мене зупинитися. Мені треба глибоко вдихнути, щоб заспокоїти думки, але замість цього я обертаюся.

Мій погляд знаходить його. Він спокійно лежить, ковдра ледь прикриває його плечі, а одна рука опущена на подушку. Його дихання рівне, глибоке. У цьому спокої є щось, що боляче стискає серце. Він виглядає таким вразливим.

Я дивлюся на нього і розумію, як сильно мені хочеться залишитися. Просто сісти поруч, торкнутися його обличчя, дочекатися, коли він прокинеться, і побачити, як його очі шукають мої.

Але я не можу. Я знаю, що не маю права залишатися. Ця ніч була дарунком, але ранок належить реальності. Я вдивляюся в нього востаннє, ніби намагаюся запам’ятати кожну деталь: лінії його обличчя, легкий безлад у волоссі, невимушений спокій.

Збираю все своє бажання залишитися і перетворюю його на останній глибокий вдих. 

На столі поруч із дверима лежить папірець і ручка. Я вагаюсь лише секунду, але зрештою нахиляюсь й залишаю коротке повідомлення:

“Це була прекрасна ніч. Дякую за неї. І ще… Навіть у пекельному вогні ти зміг стати кимось більшим. Тому ніколи і нізащо не зупиняйся. Ти — фенікс, і цей світ потребує твоїх крил”.

Ручка ледь чутно стукнула об стіл, коли я її кладу. 

Ще один погляд — останній. І я йду, тихо зачинивши двері за собою.

Коли виходжу на вулицю, світанок уже повністю обіймає місто. Небо переливається ніжно-рожевими та золотистими відтінками, ніби хтось м'яко розфарбував його аквареллю. Повітря свіже й прохолодне, воно пестить мою шкіру і заповнює легені, але чомусь не приносить полегшення. Я вдихаю на повні груди, намагаючись придушити важкість, яка стискає мене зсередини.

Довкола життя прокидається. Машини вже проносяться дорогою, перехожі поспішають у своїх справах, а десь за рогом чутно дзвінкий сміх, який різко контрастує з тим, що я відчуваю всередині. Світ рухається, ніби нічого не сталося. Але я відчуваю, як у кожному моєму кроці вбачається щось невідворотне, ніби цей ранок позначає кінець чогось важливого.

Я йду вперед, не озираючись. Намагаюся переконати себе, що так краще. Кожен новий крок стає важчим, ноги ніби стають ватяними, а в голові тьмяно пульсує думка: “А якщо я помиляюсь?”. Але я стискаю кулаки і продовжую рухатися, змушуючи себе повірити, що зробила правильний вибір.