Глава 1

— Даринко, ми запізнюємось. Доїдай сніданок і ходи одягатись, — гукаю донечку вже з коридору. На годиннику майже дев’ята, уроки от-от почнуться, а ми ще з дому не вийшли. Добре, що до школи йти дві хвилини, під боком, можна сказати.

Даринка цього року пішла у перший клас. Для мене це був дуже хвилюючий момент. Дуже. Я не знала, як донечка відреагує на те, що всіх дітей до школи за руку поведуть мама і тато, а її… лише мама…

Я народила її у двадцять два. Ще вітер у голові. Одна ніч. Незнайомець. А тоді — дві яскраво-червоні смужки на тесті для вагітності. Тоді мені було страшно. Сама, у чужому місті, тільки-тільки закінчила навчання, батьки далеко, а тут вагітність…

Ніби зараз пам’ятаю події семирічної давнини. Це був липень. Надворі спека шалена просто, дихати немає чим, одяг липне до тіла. Але навіть це не стало на заваді нашому відпочинку. 

Разом з одногрупниками ми зібрались веселою компанією відсвяткувати закінчення навчання і видачу дипломів. Тепер я кваліфікований дизайнер з червоним дипломом і чудовою рекомендацією від університету. Як казав декан, таких хапають з руками та ногами.

Ще з дитинства я шалено любила малювати, тому й вступила на таку спеціальність. Дуже старалась гарно вчитись у школі, щоб вступити на бюджет. У батьків не було коштів оплачувати моє навчання, хоча мене вони дуже любили й робили все можливе й неможливе для мого щастя.

— Я вже не можу, — зітхає моя найкраща подруга Інга. Ми з першого курсу разом. Як сіли за одну парту у перший день навчання, так і дружимо досі.  Навіть попри те, що у нас різні соціальні статуси. Вона з багатшої родини, має свою квартиру, в той час, як я з біднішої й живу у гуртожитку. — Ця спека мене доведе, — фиркає.

— Інго, думай про те, що зараз ми нап’ємось і нам буде море по коліно, — сміється Ярик, наш одногрупник. 

— У мене таке відчуття, що я просто не доживу до цього моменту, — відповідає подруга. — Ну от де решта, га? Я вже хочу напитись, уф…

Ми троє сидимо на лавочці у парку і чекаємо решту друзів. Домовились влаштувати пікнік біля озера, а після того маємо їхати у клуб.

— Ну чого ти? — звертаюсь до Інги. — Максимум, що ти зараз вип’єш, це Кока-Кола, — сміюсь.

— Владо, я завжди знала, що є в тебе нотки занудства, але прошу, не доводь до гріха! — складає руки на грудях і дме губки. 

— Ну все-все, здаюсь, — піднімаю руки догори та починаю сміятись. Подруга з Яриком підхоплюють, і ми починаємо дико ржати. Ну а що, нам можна, привід є. 

Наш сміх луною розноситься парком, збираючи погляди випадкових перехожих. Хтось дивиться з розумінням, хтось — із легкою заздрістю. А нам байдуже. Ми ще молоді, безтурботні й сьогоднішній день належить тільки нам.

— Так, Ярику, де твої фірмові жарти? — звертається Інга, махнувши рукою, ніби підганяючи його. — Щось ти тихий сьогодні.

Ярик спокійно вдивляється у воду озера, вдаючи, що не чує. Його обличчя таке серйозне, що ми вже майже віримо, що він вийшов із гри. Але в наступний момент він раптово повертається до нас і видає:

— А знаєте, що спільного між нами та пікніком? — Ми здивовано дивимось на нього. — Як тільки починається, так одразу — хаос і безлад! — і додає театральний жест, ніби розкидає уявні тарілки.

Ми просто падаємо зі сміху. Інга навіть примудряється змахнути сльозу, а я ледве тримаю рівновагу на лавці.

— Ну все, з тебе тепер пляшка за такий виступ, — хапаю його за плече. — І не Кока-Коли!

Поки ми сміємось, на горизонті з’являються наші друзі. Ліза, Катя і Макс йдуть, не поспішаючи, явно щось активно обговорюючи. Ліза махає рукою, щойно помічає нас.

— Ого, ви тут уже вечірку влаштували? — гукнула вона, підходячи ближче.

— Ні, чекаємо вас, щоб почати, — відповідає Інга, все ще зберігаючи усмішку. — Що з вами так довго?

— Та Катя свою нову сукню обирала, а Макс, як завжди, вирішив перевірити, чи ключі взяв, — підколює Ліза, а Макс лише знизує плечима.

— Пікнік видався на славу, — каже Ярик, коли сутінки накрили місто, а ми якраз прибрали за собою все сміття. — А зараз час для наступної частини нашого грандіозного плану, — вимовляє і стає серйозним, але тільки на секунду. — Поїхали у клуб! — вигукує, підхоплюючи рюкзак.

— Ага, поїхали, — фиркає Інга. — Ну ми ж не поїдемо у цьому, правда, дівчатка? — вказує на свій одяг. 

— Звісно, ні! Ні й ще раз ні! — підхоплює Ліза. — Тому, хлопчики, змиріться, але спершу нам потрібно зібратись.

Театрально зітхнувши, хлопці опустили голови, і ми вирушаємо до машини. Ніч обіцяє бути довгою, і кожен з нас уже відчуває це передчуття свободи, музики та вогнів.

— Владо, що в тебе в плейлисті на вечір? — питає Ліза, коли ми сідаємо в авто.

— Побачиш, — відповідаю з інтригою, запускаючи двигун. 

У повітрі вже витає аромат нових пригод.

— Я вже готова, матусю, — зі спогадів про той день мене висмикує донечка. 

Мій найбільший подарунок долі, моя незрівнянна дівчинка, мій світ…

Той день я не забуду ніколи. Адже саме ця ніч подарувала мені Даринку.