Вихід

“Things are not what they seem. 
Please, sister Morphine, turn my nightmares into dreams.
Oh, can't you see I'm fading fast?”

The Rolling Stones “Sister Morphine”

Я відчула пекельний біль у шиї і страшенну нестачу повітря, що, здавалось, поглинало мої сили. У ту мить темрява закрила мене і я провалилася у бездонну прірву. Зненацька до мене долинали уривки голосів - чоловічих та жіночих: «Пусти її, ублюдок!» і «Віто, отямся!», «Віто, дихай!», але я не могла відповісти. Я не хотіла нічого робити - ані дихати, ані рухатись. Лише відчула, як відкриваю очі і бачу: синє небо, білі хмари і темні крони дерев. Ці картини плавно змінювались, дерева немов танцювали, а хмари міняли форму, як м’які плавники. Я раптом зрозуміла - мене хтось несе на руках, а я бачу лише те, що є вгорі. І ось раптом усе стало білим - ніби хтось невидимий занурив білу гуаш у пензлик і забарвив усе навколо. Я була в середині цієї білої безмежної порожнечі: вгорі, зліва, справа, знизу - все було однаково біле. Цей колір п’янить, обпікає і мене охопило відчуття холоду та страху. Я відчула незручність, ніби моє тіло невидиме, ніби воно не належить мені. І раптом мені почулися якісь голоси, але вони були невиразні, далекі і не знайомі. Фрази звучали немов у тумані, і я зрозуміла - мені потрібно піднятися. Так, я піднялася, хоча мої ноги були як із вати, а тіло легке, як у невагомості. Я не йшла, а швидше плавала в цьому просторі, що здавався безкінечним. Здавалося, що навколо мене - білі стіни, а попереду й позаду - тунель, що постійно змінював свою форму. І я пливла, не знаючи, куди. Було все одно, головне, що прямо вперед.

- Віталіно, прокидайся! - почула я чітко голос Макса.

«О, Макс! Я уже і забула про нього... Я б з задоволенням прокинулася, але я не знаю, як вибратись з цього тунелю чи лабіринту... Тут все однакове, я не знаю де вихід!», - думала я.

- Віто, я наказую тобі прокидатися! - я знову почула його голос.

Потім залунав іще один голос, набагато гучніший, аніж Максимовий і я попереду побачила сліпуче біло-жовте сяйво:

- Досить уже тут блукати! Прокидайся! - скомандував він і я відчула як повітря заповнило мої легені і я глибоко вдихнула і видихнула! Я відчула стук власного серця і як пульсує кров у моїх венах, відчула ноги, руки і все тіло. З очей ніби впала біла пелена і я побачила стелю. Вона була біла, але той колір був не таким безнадійно - безкінечним та пустим. Це була звичайна побілена вапном стеля. Стіни мали синюватий відтінок. Я насмілилася підняти голову вище і зауважила, що я знаходжуся у реанімації. Я відчула, як із рота і носа стирчать якісь трубки, вони не давали забути про себе, але я не могла їх прибрати. З рук тягнулися крапельниці, і ще щось, що було приєднане до апаратури, немов прив’язане до мене. Мої очі вловили апарат штучної вентиляції легенів, дефібрилятор, монітори пацієнта, інфузійні насоси... Блін, це все як в кіно! Я на мить зупинилася на думці, що вся ця апаратура, що оточує мене, ретельно слідкує за моїм станом і, мабуть, підтримує моє життя. Але що це? Чи справжня це реальність? Чи знову якийсь сон? Я вже й сама не могла зрозуміти, що з мене насправді відбувається - чи це я справді тут, чи все це лише уламки моїх примарних думок.

Я почула, що двері палати стукнули і хтось зайшов. Кроки швидко наблизилися до мене і... наді мною схилився... Макс!

- Максе, і ти тут? Що я тут роблю? - ледве прошепотіла я. Мені було важко говорити, я майже втратила голос.

Я помітила його округлені від здивування очі, але він намагався виглядати спокійно і сказав:

- Лежіть, вам не можна розмовляти та рухатися. Зараз я покличу лікаря.

Він швидко пішов до дверей, а я помітила, що він одягнений у білий халат. «Чому він в халаті і звертається до мене на «Ви»? Це точно нова інша реальність, в якій він мене не пам'ятає! Боже, коли це скінчиться? Коли???»

В палату тихо зайшов лікар. Його присутність була стриманою, але водночас впевненою, коли він почав оглядати мої зіниці, уважно пильнуючи їх реакцію на світло. Потім він обережно перевірив пульс, ніби намагаючись відчути навіть найменші зміни у моєму стані. Його руки, швидко й ритмічно, стукали по кінцівках, немов шукаючи якесь непомітне порушення. Далі його погляд переміщувався на монітори, що блимали навколо мене, відображаючи кожен мій подих і рух. Все це виглядало професійно.

- Чудово, Максиме Ігоровичу! Чудово! - підсумував лікар - я радий, що ця молода особа вийшла з коми. Потрібно зателефонувати її рідним та порадувати їх.

Лікар і Максим Ігорович вийшли з палати. За лікарем прибігла дівчина в білому, напевно медсестра. Вона без зайвих слів почала робити маніпуляції з моїми венами, трубками та апаратурою. Легко й вправно вона витягнула трубки з мого рота і носа, а потім зупинилася, щоб запитати, як я себе почуваю. Я важко, але з усмішкою відповіла: «Нормально». Вона підняла трохи моє ліжко, даючи мені змогу без зусиль оглянути палату. Всі ці білих стіни, монітори, апарати - все стало чітким і водночас неймовірно незнайомим.

Дівчина швидко прибирала навколо, м'яко рухаючи обладнання. Коли палата нарешті стала ідеально чистою, в двері зайшов лікар разом з моїми батьками. Мама і тато побачили мене і одразу розплакалися, їх обійми були теплими і зворушливими. Тато приніс квіти, і, поставивши їх у вазу на тумбочку, обережно сів поруч. Мама, у свою чергу, принесла суп, схожий на домашній, і поставила його на столик біля ліжка. Усі їхні турботи і погляди були настільки щирими, що я відчула, як поступово повертаюся до того світу, де все ще є місце для спокою і любові.

- Довго бути у неї не можна. П’ятнадцять хвилин і не втомлюйте її розмовами. Вона щойно вийшла з коми, їй не можна напружуватися. Погодуйте її супом і виходьте. Скажіть родичам і друзям, що сьогодні до неї більше не можна приходити. Їй потрібно відпочивати та набиратися сил. Завтра я дозволяю візит: двадцять хвилин до обіду і стільки ж після обіду. Все ясно? - промовив лікар суворо, не дивлячись на їхні емоції.