✻014#

✻014#

Перші години за гратами минули наче в лихоманці. Я сидів, обхопивши голову руками, і відчував лише гудіння у скронях. Спочатку це був дикий шок, що перейшов потім у тупу апатію. Але поступово почав з’являтися тверезий і холодний розум.

У животі неприємно смоктало. Вже напевно була година сьома вечора. Дві холодні котлети зранку – це був весь мій сьогоднішній раціон. Таке собі… У горлі пересохло… Пристосовуйся… згадав я. І сам того не усвідомлюючи, прошепотів у порожнечу камери.

- Сайа - Сайа...

В голові, як хроніка кінофільму почали прокручуватися всі події сьогоднішнього дня… А потім втома і виснаження, як моральне, так і фізичне, взяли своє… Я задрімав…

Прокинувся я від того, що двері камери різко ляснули.

До приміщення зайшов черговий із неприємно похмурим обличчям.

- Вставай! На вихід! - буркнув він. - Документів у тебе немає, в базах пусто, місцевий суд дивиться на тебе як на інопланетянина. Тримати тут далі незаконно, але й відпустити на всі чотири сторони не можемо. Поїдеш до центрального спец-ізолятора тимчасового тримання. Там розбиратимуться, хто ти і з якої галактики. Давай, на вихід!

Мене привели до невеликого кабінету для оформлення. Біля стола спиною до мене стояла жінка-поліцейська. Вона заповнювала якісь паперові бланки. Рухи були спокійними, точними, абсолютно механічними.

Потім вона мовчки зібрала мої нечисленні особисті речі, які в мене забрали перед тим, як посадити в камеру.

Один із чергових, дивлячись на тендітну фігуру жінки, з сумнівом запитав.

- Слухай, може, тобі підкинути хлопців у супровід? Мало що цей невідомий може вичудити...

Вона навіть не повернула голови, лише сухо і коротко хмикнула.

- Норм. І не таких катали.

Мене взяли за лікті і вивели на темне подвір’я райвідділу, де біля воріт стояла службова машина. Потім заштовхнули на заднє сидіння і, для надійності, пристебнули наручниками до спеціальної поручневої ручки над дверима.

Жінка сіла за кермо, повернула ключ у замку запалювання, і двигун рівно загурчав у вечірній тиші. Машина плавно рушила з місця, виїжджаючи на трасу, що вела крізь сутінки у невідомість.

Пройшло кілька хвилин довгої, гнітючої тиші…

Раптом вона трохи повернула голову в бік салонного дзеркала заднього виду, щоб кинути погляд на мене.

У світлі приладової панелі на секунду чітко відбилося її обличчя, і в темряві дзеркала її очі різко, неприродньо блимнули отруйно-зеленим світлом.

У салоні пролунав спокійний і водночас крижаний голос.

- Не хочеш у міста пограти?