✻012#

✻012#

Це якась абсурдна, дика маячня…

Ну добре, на роботі мене могли таким чином провчити. Їхня залізна дисципліна часом буває жорстокою. Але Олена? Ми ж пили каву з однієї чашки, коли прокидалися разом у когось вдома.

Дурня якась!

Вона зараз мала бути на роботі, у невеликому салоні краси в центрі міста, де працювала косметологом. Я відкрив додаток, замовив таксі і вже через двадцять хвилин був біля скляних дверей салону. Сердце гупало десь у горлі, в ухах стояло дзвінке гудіння.

Я залетів всередину, на ходу шукаючи її очима. За стійкою адміністратора стояла дівчина в білому халаті, яку я бачив тут не один разі і яка зараз подивилася на мене з явною підозрою.

- Привіт... Олена на місці? Мені треба її бачити, на хвилину! - видихнув я.

 Адміністраторка розгублено кліпнула.

- Яка Олена? Ви до кого?

- Та Олена ж! Косметолог!

Дівчина з сумнівом похитала головою,

- Ви щось плутаєте. У нас ніяка Олена не працює.

- Та як не працює?! Ти… ти що не впізнаєш мене?!

- Перший раз бачу, - спокійно відповіда вона.

Мені захотілось десь присісти, бо ноги реально вже підгиналися піді мною.

- Олена… Ну як так?.. Вона ж має бути сьогодні на зміні… І я? Як… ти… мене не впізнаєш?.. Це ж… я…

Дівчина здивовано підняла брови, оглядаючи мене з ніг до голови, а потім напевно щось клацнуло в архівах її пам'яті.

- Хоча… Почекайте… Олена… Олена… Брюнетка? В неї ще таке дивне тату на лівому передпліччі?

– Так! Вона!

– А! Так вона вже десь біля року не працює. Вона ж тоді звільнилася, тому що завагітніла.

Мене наче кинули в крижану воду. Звільнилася рік тому?! Вагітна?!

Я вилетів із салону на тротуар, важко хапаючи ротом повітря. Мозок лихорадочно плавився. Тупий розіграш? Довготривалий, божевільний колективний психоз?!

Якщо це такий жарт, я зараз виб'ю всю цю дурню із її голови.

Таксі гальмує біля знайомого будинку. Я вистрибую, навіть не чекаючи решти, і завмираю...

Олена…

Вона напевно тільки вийшла із під'їзду. Спокійна, усміхнена, у світлому пальті і акуратно котить перед собою дитячу коляску. Збоку йде якийсь незнайомий кремезний тип у куртці, щось говорить їй і сміється.

Мене наче паралізувало. Земля пішла з-під ніг... Я не міг повірити своїм очам, але таки якось зібрався до купи, пішов в їхню сторону і перегородивдорогу.

- Оленко! Що відбувається?!

Олена різко зупинилась. У її очах читався лише чистий переляк перед незнайомою людиною, що кинулася на неї посеред вулиці.

- Перепрошую?..  

- Та ти що, очманіла?! - я зриваюсь на крик, відчуваючи, як усередині зриває гальма. - Це я! Єгор!

- Чоловіче, ти що, нанюхався чогось? - сказав той самий кремезний тип, затуляючи її собою. Його кулаки стиснулися так, що побіліли суглоби. - А ну забирайся геть від моєї дружини, поки я тобі носа не розтрощив! Зрозумів?!

- Дружини?..  

Я дивлюся на її безіменний палець. Там блищить… обручка.

Я відступив назад, задихаючись від люті та безпорадності, розвернувся і поплентав геть, чуючи у спину тривожний жіночий шепіт: «Подзвони в поліцію, він не в собі...»

Це був не розіграш. Мене просто стерли? Вирізали з корінням, замінивши іншою реальністю, де я ніколи не існував? Чи що?..

Але ж це має десь скінчитися!

У відчаї я набирав своїх старих друзів, батьків, родичів, колишню дружину. Мене не знав ніхто! Навіть батьки! Навіть… батьки…

Остання надія - моя орендована квартира. Квартира на околиці, за яку я платив щомісяця, де лежали мої речі, мій одяг і коробки з книжками.

Знову таксі.

Я піднявся на третій поверх на ватяних ногах. Рука тремтіла, коли я вставляв ключ у замок.

Ключ... не підійшов. Личинка замка була іншою.

Зі звірячою люттю я почав шалено гатити кулаками в двері, зриваючи горло.

- Відкрийте! Це моя квартира! Я за неї плачу! Відкрийте, суки!

Двері за кілька секунд різко рипнули. На порозі стояло молоде подружжя у домашньому одязі - переляканий хлопець із закачаними рукавами і бліда дівчина, що трималася за одвірок.

- Ти чого тут влаштував, дебіл?! - люто викрикнув хлопець, роблячи крок на мене з таким виразом обличчя, що я зрозумів: ще слово, і я зараз реально вигребу по повній від цього незнайомця. - Я зараз поліцію викличу! Провалюй звідси!

Двері зачинилися просто перед моїм носом.

Я залишився стояти в темному під'їзді, притулившись чолом до холодних залізних дверей.  Мене не було.

Мене не було?

Я був ніким?

Порожнім місцем у своєму ж світі.

І в цю мить, розриваючи важку, задушливу тишу під'їзду, у кишені знову важко і ритмічно завібрував смартфон.

Рука здригнулася. Я повільно дістав гаджет і подивився на екран.

Там знову була вона. Та сама потвора. З динаміка – чітко і виразно, прямо мені в вухо - пролунав її моторошний голос.

- Правило третє. Вибирай, рухайся і пристосовуйся.