✻011#

✻011#

- Ей, чоловіче! Прокидайся! Кінцева! Приїхали! Виходимо з вагона!

Хтось тряс мене за плече.

Повіки були наче налиті свинцем, а перед очима все ще плавали фантомні спалахи білого світла, від яких нудило. Я розплющив очі, очікуючи побачити черговий виверт підземного маразму, але замість цього на мене дивився втомлений, байдужий погляд чергової по станції. В очі вдарило звичайне, тьмяне люмінісцентне світло. Позаду чергової тягнувся порожній вагон із пластиковими сидіннями та рекламою на стінах. За вікном - типові сірі кахлі кінцевої станції.

- Хто ви? – видавив я.

- Давай, на вихід, швидко, - підвищила голос жінка, - бо зараз поліцію викличу! Пообкурюються, потім не знають, куди приїхали!

Метро?..

Звичайне?..

Звичайна станція?..

Я мовчки підвівся, ледь переставляючи затерплі ноги, і вийшов на перон. Кожен крок по бетонних плитах віддавав у скронях важким пульсом, але це був справжній бетон.

Коли скляні двері вестибюля випустили мене на поверхню, у обличчя вдарив свіжий, прохолодний вітер. Нагорі панував звичайний, дещо похмурий осінній день. Повз сунули забрьохані маршрутки, перехожі поспішали у своїх справах, десь далеко гули проспекти.

Я зупинився біля бетонного парапету, сперся на нього тремтячими руками і довго, жадно вдихав це холодне, брудне, але з присмаком реальності, міське повітря.

Я повернувся. Я вдома.

Усе те божевілля - тунелі, падаючі камні, нелюдські правила, ядовито-зелені очі Сайї, Древній Рим, - зараз здавалося дивним, важким маренням. Напевно, я просто знепритомнів від виснаження чи отруївся чадним газом. Серце повільно вирівнювало свій ритм, поступаючись місцем глибокому, майже дитячому полегшенню.

Живий.

Цілий.

Я витягнув із кишені телефон. 11:40.

І тут тупим, ниючим болем повернулася реальність.

Одинадцята сорок. Зміна на складі почалася о восьмій. Я пропустив майже чотири години. У нашій компанії за таке не просто штрафували... Страх втратити цю роботу, як лещата, стиснув горло.

Спускатися назад під землю від однієї думки було нудотно. Липкий жах підступав до горла при кожному погляді на темний зев переходу. Я вирішив не економити - відкрив додаток і викликав таксі.

Поки машина повільно пробиралася крізь денні затори, я сидів на задньому сидінні, притулившись чолом до холодного скла, і намагався зібрати думки до купи. Що сказати шефу? Набрехати про лікарню? Потрібна була якась правдоподібна версія, щоб зберегти роботу.

Машина зупинилася біля сірого залізного паркану логістичного комплексу.

Приїхали… Що далі?..

Я вирішив спочатку набрати Сашка - свого напарника, з яким ми вже півроку працюємо в одній зміні. Натиснув його ім'я в контактах і приклав телефон до вуха, крокуючи до прохідної.

- Альо? - пролунав знакомий, але якийсь дивно насторожений голос.

- Саня! Привіт!, Це я, - швидко заговорив я. - Слухай, я тут влип конкретно, тільки під'їхав. Шеф дуже лютує?

У трубці зависла коротка пауза.

- Хто це? - сухо запитав Сашко.

- Та ти чого, глухий чи що? Це Єгор!

- Який ще Єгор? - у голосі напарника не було ні розіграшу, ні роздратування - лише чисте, щире здивування. - Чоловіче, ти номером напевно помилився.

- Саня, хватить приколюватися! - я зупинився прямо перед турнікетом.

- Слухай, хворий, ти звідки мій номер узагалі взяв? - роздратовано відрізав Сашко. – Хто ти, в біса, взагалі такий?!

Клацання. Гудки.

Я застиг… Розіграш? Колективний прикол, щоб провчити мене за запізнення?

Я рішуче проштовхнувся крізь вертушку. Охоронець на вахті навіть не підвів голови від кросворду. Я забіг у напівтемне приміщення ангару. Біля столу старшого зміни стояв Сергійович - наш майстер, який завжди знав усе про кожного робітника.

- Сергійовичу! - важко дихаючи, сказав я, підійшовши до нього. – Привіт! Я на місці.

Старий майстер повільно повернувся, поправляючи окуляри на носі. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, абсолютно байдужий, як у перехожого на вулиці.

- Хлопче, ти до кого? - спокійно запитав він.

- Як до кого?! До вас! Це я - Єгор!

- Новенький, чи що?

- Сергійович, ви вирішили розіграти мене? Добре! Я все розумію… Запізнився, підставив… і все таке…

Сергійович зітхнув.

- Єгор… Чи як там тебе? Ти напевно терміналом помилився. Хоча, звідки мене знаєш? Хто ти взагалі такий?!

Світ навколо мене наче втратив чіткість. Звуки навантажувачів,  голоси робітників - усе це стало глухим, наче крізь шар вати.

Я вийшов із території комплексу і сів на сіру лавку біля зупинки. У голові панувала гучна, дзвінка порожнеча.

Я відкрив контакти і знайшов номер Олени. Ми зустрічалися вже більше року, знали кожну дрібницю один про одного, планували з'їхатися наступного місяця. Я натиснув виклик і притиснув телефон до вуха.

Гудок... Ще один...

- Алло? - пролунав її знайомий, м'який голос.

- Оленко... - видавив я з себе, і в голосі проти моєї волі прорвалася безпорадна, дитяча інтонація. - Слава богу... Слухай, тут щось таке коїться… Не розумію, що відбувається... Ти де зараз? Я приїду.

У слухавці завмерла важка, довга тиша.

- Вибачте... - повільно, з острахом промовила вона. - А хто це?

- Оленко, це я! Єгор!

- Який Єгор? - у її голосі з'явилися тверді, насторожені нотки. - Звідки у вас мій номер?

- Оленко!

- Вибачте, але ви напевно помилилися, - відрізала вона і відключилась.

Я повільно опустив руку з телефоном. На екрані все ще висіло її фото - те саме, яке я зробив у червні на набережній.

Я стояв під сірим небом на порожній зупинці і світ навколо мене почав розпадатися на дрібні осколки…