✻010#

✻010#

Ми вже були готові ступити на випалений сонцем білий туф давньоримського перону, як раптом в кишені завібрував мобільний телефон.

Рука на повному автоматі, підкоряючись багаторічному інстинкту, витягнула гаджет. На яскравому екрані, пульсував напис: «Начальник складу».

Я дивився на екран і відчував, як розум остаточно тріщить по швах. За дверима вагона розгорталася монументальна велич вічності: Палатинський пагорб, Колізей, древні римляни… історія, якій напевно дві тисячі років... І прямо крізь цей величний простір, підминаючи під себе закони фізики і часу, пробивався дзвінок людини, яка і тут змогла схватити мене за горло.

Сайа повільно повернула до мене голову. Її холодний, уважний погляд ковзнув із блимаючого дисплея на моє заціпеніле обличчя. У цьому погляді не було здивування - лише жорстка проникливість.

- Твій вибір, -  тихо вимовила вона.

Я завагався, затиснувши телефон у вологій долоні. Усередині спалахнула божевільна боротьба. Це ж абсолютна нісенітниця! Який склад? Які коробки і накладні, коли я стою на порозі Древнього Риму?! Але в'їдливий, роками вироблений рефлекс «маленької людини» виявився сильнішим. Це ж моя робота. Мої гроші. Мій єдиний стабільний заробіток і спосіб існування в тому, звичному світі... І цей  інстинкт брав верх над епохою Цезарів. Мій страх втратити ту реальність, звідки мене не зрозуміло яким дивом винесло сюди, переміг усю велич історії.

Я тремтячим пальцем натиснув зелену іконку на сенсорному екрані і підніс телефон до вуха.

- Алло?.. - видавив я із себе у розпечене повітря першого століття.

З динаміка пролунав знайомий, лютий і роздратований голос шефа.

- Алло! Єгор! Ти де блукаєш?! Котра година?! Чому тебе досі немає на складі?!

Я відкрив рот, намагаючись сформулювати хоч якесь виправдання. Як пояснити людині, що я стою в метрополітенівському вагоні посеред сонячного античного Риму, бо мене затягнуло взагалі не зрозуміло в яку халепу, але те, що поїзди тут їздять крізь століття – це факт.

- Шефе, ви не повірите... - почав я, але договорити мені не судилося.

Сайа різко змахнула руками. Повітря довкола неї здригнулося, важкий плащ розсипався на міріади сірих пір'їн, і прямо на моїх очах вона перетворилася на хижого, дивного птаха з блискучими зеленими очима. З коротким, пронизливим криком вона вилетіла в небо.

І в ту ж секунду двері вагона з глухим металевим ударом зачинились. Поїзд здригнувся і рванув з місця з такою силою, що підлога просто вислизнула у мене із під ніг. Я втратив рівновагу, полетів на підлогу, жорстко вдарившись головою, напевно, об металевий кут сидіння. І в ту ж саму секунду в очах спалахнув сліпучий спалах білого світла, телефон випав з рук, і разом із гаснучим криком начальника в динаміку я провалився в суцільну темряву.