✻009#

✻009#

Поїзд зробив плавну дугу і почав скидати швидкість. За вікнами було видно колосальні аркади, мармурові колони та натовпи людей у тогах і сандалях, які з подивом вдивлялися в залізну махину.

Поїзд зупинився прямо в серці Імперії - на монументальному, вистеленому білим туфом пероні, розташованому на вершині Палатинського пагорба, звідки відкривався панорамний вид на Форум та Колізей.

З шипінням розсунулися автоматичні двері, за якими дивно поєднувалися запах розпеченого на сонці мармуру, польових трав і куряви.

У динаміках вагона звично, наче на звичайній кінцевій станції, пролунав спокійний голос:

- Станція «Рим». Кінцева. Поїзд далі не їде. Звільніть, будь ласка,  вагони.

Від усього, що відбувалося навколо, і від картини, яка відкривалася за вікном, в мені змішалися захват і первісний страх. Це було схоже на грандіозний, божевільний сон, у якому межі між фантазією та реальністю остаточно розмилися.

Сайа зупинилася перед відчиненими дверима і повільно повернулася.

Її обличчя залишалося нерухомим, наче виточеним із каменю, але погляд... Погляд став настільки важким, жорстким і льодяним, що я мимовільно зробив крок назад.

- Ти вибрав мене своїм захисником, - повільно і карбуючи кожне слово, мовила вона. - Наділив мене надзвичайними можливостями, експертними знаннями та силою. І я справлюся з цією задачею на сто відсотків. Але... запам'ятай…

Вона нахилилася трохи вперед, пропалюючи мене наскрізь своїми очима, і в її голосі забриніла нищівна, отруйна зневага.

- Зробивши такий вибір, ти щойно власноруч розписався у власній абсолютній безпорадності та слабкості. Ти визнав себе нікчемою. Типовим, боягузливим слимаком.

У мене перехопило подих від такої прямоти, але вона навіть не думала зупинятися.

- Це так зручно і солодко, правда? Перекласти відповідальність за свій страх і своє життя на чиїсь чужі, сильні плечі. Знайти собі «папочку», «охоронця» чи «бога», сховатися за його спиною і тішити себе ілюзією безпеки. Але знаєш, у чому головна пастка? Людина, яка добровільно обирає бути захищеною, автоматично обирає бути рабом. Ти віддав мені свій єдиний козир - право керувати власною долею. Відтепер ти не гравець. Ти просто валіза без ручки, яку я тягну за собою. І якщо я вирішу тебе кинути чи розчавити, ти не зможеш зробити абсолютно нічого, бо ти сам позбавив себе зубів.

Вона витримала паузу, даючи кожному слову впасти в мою свідомість вагою чавунної плити. Я стояв, паралізований цією нищівною правдою.

- Ходім, «господар», - з гіркою іронією сказала вона, повертаючись до виходу. - Ходім подивимося, скільки коштує твоє життя в цьому світі.