✻008#

✻008#

Напевно, я все-таки втратив свідомість від перенапруги та шоку.

Мені марилася велетенська павутина - безкрайня, що розкинулася до самих горизонтів. Мільйони білих і тугих, абсолютно однакових ниток, куди не глянь. Жодна з них не викликала інтересу чи привабливості - вони були варіантами майбутнього. Так це відклалося в моїй свідомості. Я просто стояв посеред цієї нескінченної сітки, повністю паралізований усвідомленням того, що будь-який мій крок - це крок в пастку, і не знав, що робити далі.

І в той момент, коли безнадія сягнула піку, густа мережа під моїми ногами здригнулася і провисла. Натягнуті нитки втратили пружність, і я почав повільно провалюватися кудись у безодню.

Павутина не рвалася, вона слідувала за мною. Білясті волокна липли до одягу, обвивались навколо рук, ніг і шиї, наче кайдани. З кожним метром падіння їх ставало дедалі більше. Вони спліталися у важкі, щільні кокони, обвиваючи грудну клітку, тиснучи на ребра, не даючи зробити навіть найменшого подиху. Липкі білі нитки накривали обличчя, забивалися в рот і ніздрі, заліплювали повіки, занурюючи мене туди, де не існувало ані звуків, ані повітря - лише нескінченне, задушливе усвідомлення безкінечності варіантів майбутнього.

Я бився у цьому коконі з останніх сил, але що дужче виривався, тим щільніше ці нитки перекривали мені кисень і затягували вузли на моєму горлі...

І саме в цей момент я виринув з цього кошмару. Хтось обережно, але наполегливо трусив мене за плече.

Я шарахнувся назад, втискаючись в сидіння, і замахав руками, захищаючись.

Наді мною стояла та сама дівчина.

Світло у вагоні знову горіло, ніби нічого і не відбувалося, а поїзд усе так само монотонно і глухо мчав темним тунелем.

- Не чіпай мене! - випалив я хрипким, зриваючимся на крик, голосом.

Дівчина відступила на крок назад, спокійно піднявши долоні на знак того, що не збирається нападати. На її обличчі не було ні переляку, ні злості - лише холодна, майже відсторонена спокійна увага.

- З тобою все гаразд? - тихо запитала вона.

Я важко дихав, не зводячи з неї напівдикого, повного підозри погляду. У пам'яті яскраво палали ті самі зелені очі, що дивилися на мене з темряви. Я пильно вдивлявся в її обличчя, але переді мною знову стояла звичайна дівчина у старомодному плащі та туристичних черевиках.

Проте довіри до неї не було ані краплі.

- Хто ти така? - вицідив я. - І що це було… в темряві?

Вона мовчки витримала мій напружений погляд, а потім спокійно відповіда.

- Твій вибір.

Я стиснув кулаки.

- Не треба мені тут загадок! - гаркнув я. - Я хочу знати, куди ми їдемо і що тобі від мене потрібно?!

Вона трохи схилила голову набік, дивлячись на мене так, ніби оцінювала мої шанси на виживання, і нарешті відповіла.

- Твій вибір.

- Та що ж це за маячня! - вигукнув я, відчуваючи, як від безсилля і люті закипає кров. - Ти хоч ім'я своє маєш?! Чи це теж... мій вибір?!

Вона відповіла сухо, стримано, майже формально.

- Сайа.

- Сайа… - повторив я це дивне, незвичне, коротке ім'я. - Добре, Сайо. Я - Єгор. Хоча тобі, мабуть, байдуже.

Я не зводив із неї очей, напружено відстежуючи кожен її рух, кожен подих.

- Отже, Сайо, - продовжив я з неприхованою підозрою.  - Ти мовчиш, нічого не пояснюєш, але явно почуваєшся тут, як удома. Звідки ти? Що це за поїзд?

Сайа повільно сіла на протилежне сидіння, склала руки на колінах і вирівняла спину.

- Повторюся ще раз. Це твій вибір, - тихо промовила вона, ігноруючи мої прямі запитання. – Рим… З чим саме він у тебе асоціюється?

Я сухо всміхнувся.

- З чим може асоціюватися Рим у людини, яка дивилася фільми та читала книжки? Давнє імперське місто. Колізей. Легіони. Мармурові статуї, гладіаторські бої та кривава велич, яка давно розсипалася на прах.

- Зрозуміло, - коротко мовила вона.

А потім, витримавши коротку паузу, поставила нове запитання - спокійно, але з якимось дивним, проникливим підтекстом.

- А з чим у тебе асоціююсь я?

Це запитання змусило мене заціпеніти. Я пильно поглянув на неї: на цей мішкуватий, грубий плащ, застібнутий під горло, на важкі туристичні черевики, на її моторошну, нелюдську витримку серед цього божевілля. У пам'яті знову спалахнули зелені отруйні вогні її очей у темряві та її розважливий голос у моїй голові.

І раптом у моїй свідомості щось клацнуло. Пазл почав складатися.

«Твій вибір… Усе це - твій вибір», - знову пролунало в моїх вухах.

Якщо цей світ - суцільна пастка, яка матеріалізує мої власні думки й асоціації, якщо правила цієї гри працюють через мої рішення... то чому… ?!

Мене обпекла дика божевільна думка. Я випрямився і подивився їй прямо в очі - без остраху, але з жорсткою, прагматичною розважливістю.

- Знаєш, з чим ти в мене асоціюєшся, Сайо? - вицідив я, карбуючи кожне слово. - Ти не схожа на звичайну пасажирку. У твоєму спокої є щось небезпечне… Тому в моїй голові… ти - елітний боєць, людина з неймовірною силою, реакцією та бойовими навичками, яка здатна кришити монстрів голими руками…  А ще… ти - експерт із виживання в будь-яких, навіть найабсурдніших умовах… з енциклопедичними знаннями… всього на світі. Ось так! І раз ми вже в одному вагоні, ти - мій захисник у цьому пеклі. Це моя асоціація. І це… мій вибір.

Сайа вислухала мій монолог, не кліпнувши оком. Жоден м'яз на її обличчі не здригнувся. Вона лише повільно звела свої дивні очі на мене, і в їхній глибині знову на коротку секунду промайнув хижий, зеленуватий спалах.

- Це твій вибір, - спокійно роздалося у відповідь.

І в ту ж саму секунду під підлогою вагона щось страшенно загриміло.

Поїзд здригнувся всім своїм металевим тілом, підстрибнув на стиках колій і з диким, оглушливим ревом вирвався з чорної пащі тунелю.

Темряву миттєво розірвало осліпляюче, гаряче сонячне світло. Я примружився, закриваючи обличчя долонею від різкого спалаху, а коли зміг розплющити очі, то просто оціпенів від побаченого.