✻007#

✻007#

Я сидів у дальньому кутку вагона, втиснувшись у сидіння так, наче намагався злитися зі стіною.

Спочатку я сподівався, що ось-ось і засяють вогні наступної станції і я зможу вискочити звідси.  Але…  П'ять хвилин…  Десять… П'ятнадцять…

Поїзд невпинно мчав уперед.

За звичайними мірками ми б уже давно мали проїхати кілька станцій і опинитися на іншому кінці міста. Але за вікнами все так само тяглася глуха, смоляна темрява тунелю, у яку ніби провалився весь світ. По спині поповзли липкі, крижані мурахи. Куди я встряв?! Де я опинився?!

А дівчина…  Дівчина сиділа абсолютно спокійна. Вона перегортала сторінки, вдивляючись у рядки. На неї наче й не тиснув цей маразматичний світ. І в ту ж секунду до мене остаточно дійшло, у якій жорсткій халепі я опинився.

Раптом вона підняла голову і звернула на мене увагу. Повільно закрила книжку, відклала її поруч на сидіння, привітливо всміхнулася і кивнула головою.

Я максимально насторожено кивнув у відповідь, не відриваючи від неї погляду. Дівчина встала і повільно попрямувала проходом до мене.

На ній був дивний, дещо старомодний плащ із грубої тканини, застібнутий під саму горловину. Плащ висів на ній мішкувато, ніби з чужого плеча, а на ногах чомусь виднілися важкі туристичні черевики, які ступали по підлозі абсолютно беззвучно.

Чим ближче вона підходила, тим сильніше зростала внутрішня напруга. Це був іще не панічний жах, а скоріше гостре занепокоєння - у порожньому вагоні незнайомка цілеспрямовано йшла саме до мене.

- Ви не проти? - тихо запитала вона, вказуючи на сусіднє місце.

- Ні… - хрипко відповів я.

Вона сіла, склала руки на колінах і раптом запропонувала те, чого я очікував найменше.

- Давайте в щось пограємо? Наприклад, у міста? Все одно їхати ще довго.

Я охрінів від такого абсурду. У мене в голові все диміло від паніки, а вона пропонує ігри?!

- Як… як довго?! - вирвалося в мене з пересохлого горла.

Вона лише загадково повела плечима.

- Я й сама не знаю. Ну що, починаємо?

І, не чекаючи моєї згоди, першою назвала місто.

- Вашингтон!

Мій мозок на секунду завис, але інстинкт змусив підхопити цей дивний ритм.

- Нью-Йорк!

- Київ!

- Варшава!

Ми перекидалися назвами крупних міст усієї планети. Це виглядало настільки сюрреалістично, що на мить здавалося, ніби я просто збожеволів і все це мені мариться. Але слова зривалися з язика знову і знову.

Вона лукаво примружила очі й кинула.

- Алжир.

Я відповів.

- Рим.

Вона раптом замовкла. Подивилася на мене якось занадто пильно, майже наскрізь, і тихо перепитала.

- Хм… Рим? А є ж іще Рейкявік, Ріо-де-Жанейро… Чому саме Рим?

Я розгублено пожав плечима.

- Просто Рим… Так прийшло одразу…

Вона злегка нахилила голову, вивчаючи мене своїм холодним, але дивним поглядом.

- Але ж ти знав і інші міста на букву «Р», правда? То чому вибір пав саме на Рим?

- Просто захотілось... - пробурмотів я, відчуваючи, як під її поглядом стає незручно.

Вона ледь помітно посміхнулася.

- І хоча ти знав інші міста на цю літеру, ти сказав саме «Рим». Ти вибрав Рим. Чому?

Я дивився на неї і не знав, що відповісти. У цій пастці підземки саме це слово чомусь вистрибнуло з підсвідомості.

А вона продовжувала, дивлячись кудись крізь мене.

- Рим... Усі дороги ведуть до Риму. Напевно, тому.

Її слова зависли у повітрі, набуваючи якогось дивного сенсу. Вона замовкла на секунду, а потім заговорила знову - спокійно, розважливо, наче читала лекцію в університеті.

- Знаєш, що таке справжній вибір? Вибір завжди там, де є інтерес, де є гостра необхідність. Ти ж не будеш вибирати те, що тобі абсолютно не потрібно. То про яку «свободу вибору» взагалі йдеться, коли вибір - це найчастіше просто рішення забезпечити власну безпеку в будь-яких її формах і проявленнях?

Я слухав її і відчував, як волосся на голові стає дибки. До чого вона це все веде?

- Вибору і свободи вибору як таких немає - це все ілюзія, - спокійно продовжувала вона. - Є лише момент пристосування. І то... ми намагаємося пристосуватися, виходячи зі свого минулого досвіду. Але ж ми можемо помилятися. Ми постійно помиляємося. Тож насправді… вибір – це… пастка.

Вона повільно підняла на мене очі. І у той момент, коли з її вуст злетіли слова: «вибір – це… пастка», її зіниці раптом розширилися, а очі спалахнули отруйним, яскраво-зеленим блиском. В ту ж саму секунду світло у вагоні різко згасло, зануривши нас у непроглядну темряву і залишивши мене наодинці з двома зеленими, отруйно-сяючими точками. Вони висіли в повітрі напроти мене - ближче, ніж я очікував, - не моргаючи і не зводячи з мене погляду. Від цього моторошного світла в жилах застигала кров.

Але найстрашнішим був її голос. Він більше не здавався чимось зовнішнім - він звучав прямо в моїй голові, спокійний, м'який і моторошно-розважливий, просочуючись крізь кожну клітинку тіла.

- Ти й досі віриш, що сам керуєш своїм життям? - прошепотіла вона з темряви, і від цього звуку по спині забігли люті, крижані мурахи. - Подумай сам... Хіба ти вибираєш те, що тобі насправді не потрібно? Ти не обираєш те, до чого байдужий.

Я сидів нерухомо, втиснувшись у сидіння і боячись навіть дихнути.

- То про яку «свободу вибору» взагалі йдеться? Повторю ще раз. Вибір - це просто механізм, рішення забезпечити власну безпеку в будь-яких її формах і проявленнях. Свободи волі немає. Це дитяча казка. Є лише жорстока необхідність пристосовуватися.

Вона зробила коротку паузу, даючи мені відчути весь жах цієї думки.

А потяг тим часом продовжував глухо і ритмічно гриміти колесами у нескінченній темряві тунелю.

- І як ти пристосовуєшся? - її голос наблизився впритул, обпалюючи моє обличчя холодним диханням. - Ти спираєшся на свій минулий досвід. На свій жалюгідний багаж знань, помилок і страхів. Але ж ти знаєш, що людина помиляється постійно! Твій досвід хибний, твої кроки сліпі. Ти блукаєш у темряві і думаєш, що кудись ідеш за власним бажанням...