✻006#

✻006#

Я безцільно, але вимушено кружляв по напівтемному вестибюлю. Падаюче каміння продовжувало переслідувати мене глухими, важкими ударами об підлогу, але я вже, здається, звик - принаймні більше не здригався від кожного гуркоту, як на початку. Страх трансформувався у щось важке, що осіло десь у шлунку.

У голові крутилася єдина настирлива думка: де я, в біса, знаходжуся, як звідси вибратися, і що це за виродська сутність поселилася в моєму смартфоні?

Я вкотре витягнув гаджет і спробував додзвонитись хоч кудись, написати в месенджери. Нуль. Повідомлення висіли сірими галочками, хоча індикатор зв'язку вперто показував повну шкалу. Я глянув на час - на екрані світилася майже дев'ята ранку. Виходить, у цьому кошмарі я блукаю вже цілу годину. Звичайний світ там, нагорі, мабуть, уже живе своїм звичним ритмом - люди поспішають на роботу, п'ють ранкову каву, сваряться в маршрутках. А я застряг у цьому кам'яному пеклі.

Я ніколи не вважав себе віруючим. Але зараз, блукаючи серед незчисленних осколків і уламків розтрощених камнів, я раптом зловив себе на тому, що беззвучно, пересохлими губами шепочу якісь уривки молитов із дитинства і судорожно хрещуся, сподіваючись на диво.

І у цю ж секунду смартфон у руці різко завібрував.

Екран спалахнув звичним отруйно-блакитним сяйвом. Лускате обличчя потвори розтягнулося в широкому, огидному оскалі, а з динаміка полився хриплий сміх.

- Згадав таки… Творця…

Руки і ноги затрусилися дрібним, неконтрольованим тремором, а спину вкрив липкий, крижаний піт. Але раптом до мого слуху донеслося дещо до болю знайоме, але здавалось, що в цю мить абсолютно неможливе.

З глибини тунелю лунав глухий, металевий гуркіт коліс. Звук потяга, що наближався.

Серце зробило шалений стрибок. Прискоривши крок, я попрямував до платформи. За кілька секунд із темного тунелю визирнули бліді фари, і поїзд із гуркотом виїхав на станцію, гальмуючи напроти платформи. Двері вагонів із звичним пневматичним шипінням розсунулися.

Я був у цей момент в самому кінці платформи і встиг помітити дивну, одразу насторожливу деталь: у кожному вагоні цього поїзда сиділо тільки по одній людині. І це у звичний для підземки ранковий час пік, коли вагони зазвичай забиті людьми під зав'язку!

Щось тут було не так…

Страх скував тіло, але черговий гуркіт каменя за спиною нагадав, що залишатися в цьому місці більше не має сенсу. Поїзд стояв із відчиненими дверима і чекав…

І тут із динаміка смартфона знову пролунав сухий голос потвори.

- Правило друге. Яким би не був твій вибір - рухайся.

Мене аж пересмикнуло від розуміння: поїзд не рушить із місця, доки я не сяду в якийсь вагон.

Я повільно рушив уздовж платформи. Каміння поодиноко і глухо падало за моєю спиною, підганяючи мене з кожним ударом. Я зазирав крізь вікна в кожний вагон, намагаючись оцінити пасажирів, розуміючи, що кожен з них - можлива пастка чи загроза.

Повільно перебираючи ногами, я дійшов до третього вагона. В ньому по самому центру сиділа дівчина і зосереджено читала якусь книжку, зовсім не звертаючи уваги на те, що робиться за межами поїзда.

Зробивши останнє зусилля над собою, я зайшов усередину. Намагаючись триматися якомога далі, я пішов в дальній куток вагона, сів на сидіння і вперся поглядом у підлогу.

Двері з шипінням зачинилися. Потяг здригнувся і плавно рушив… у темряву тунелю.

Але… все одно щось було не так… Щось не давало мені покою… І це був не тільки страх перед невідомим…

І я виявився правим. Падаюче каміння зі стелі на тій станції було просто квіточками порівняно з тим, що почалося у вагоні…