✻005#

✻005#

Я повільно ходив по напівтемному, засипаному осколками, вестибюлю. Задиханий, розбитий і повністю одурманений від пережитого шоку.

Падаюче каміння переслідувало мене, але такого страху вже не було.

Рука на автоматі знову витягнула з кишені смартфон. Остання, ідіотська надія теплилася десь на дні свідомості: а раптом це все ж таки збій? Раптом до когось додзвонюсь?

Я набирав знайомі номери, але з телефону знову лунав той самий  механічний голос оператора: «На жаль, зв'язок із даним абонентом відсутній... Абонент поза зоною досяжності...»

Я безсило опустив руку.

Але мозок, попри втому, намагався знайти вихід. Логіка підказувала: якщо каміння зверху сиплеться прямопропорційно швидкості мого пересування, то що буде, якщо спробувати ще раз піднятися по ескалатору, але рухатися повільно, ледь переставляючи ноги? Може… вдасться вийти нагору?

Я вирішив спробувати. Підійшов до того самого нерухомого ескалатора і почав повільно, крок за кроком, дертися металевими сходинками вгору.

Я йшов довго. Дуже довго. Кожен крок давався через неймовірне зусилля, але каміння й справді падало не так часто, наче витримуючи дистанцію.

І тут сталось те, чого я найменше всього очікував.

Під ногами раптом щось гучно клацнуло. Ескалатор увімкнувся і поїхав вниз!

Бігти вгору проти руху вже не було сил.

Сусідній ескалатор! Він не працював.

Не роздумуючи ні секунди, я перескочив через роздільник, опинився на паралельних сходинках і знову почав повільно дертися нагору.

Не зробив я і десяти кроків, як цей ескалатор теж ожив і поїхав униз.

Хтось конкретно знущався з мене, із присмаком справжнього садизму. А може я вже з розуму схожу?

Сил не лишилося взагалі. Але інстинкт змусив знову перелізти на знайому металеву поверхню  між ескалатором і боковою стіною тунелю.

Я звалився туди спиною, і все повторилося з точністю до найменших деталей. Мене знову понесло вниз на шаленій швидкості, обдаючи хмарами пилу та градом гострих уламків.

Я знову шльопкнувся на спину в тому ж самому нижньому вестибюлі.

Лежав, стонучи від болю і не в силах навіть ворухнутися. Спина горіла вогнем, суглоби нили, а в голові була абсолютна, дзвінка тиша - не залишилося ні страху, ні думок. Якесь зовсім нове і незрозуміле відчуття безвихідності…

Я дивився скляним поглядом у стелю. І в ту ж секунду помітив, як прямо наді мною, у товстій кам'яній плиті, з'явилася нова сітка глибоких тріщин. Звідти посипалася дрібна крихта. От-от і щось обвалиться мені прямо на голову.

Де й сили взялися?

Я скривився від болю, через силу звівся на ноги і, важко шкутильгаючи, почав знову пересуватися по вестибюлю.

Яке там перше правило?

- Рухайся!