✻004#

✻004#

- Та пішов ти! - вирвалося в мене з горла разом із хрипом. - Що взагалі тут відбувається?!

Щойно я зробив крок убік, як із темної стелі з гуркотом обвалився ще один такий же камінь, розбиваючись об підлогу саме в тому самому місці, де я тільки що стояв. Камінь розвалився на декілька частин, обдавши мене хмарою їдкого, сухого пилу.

Не чекаючи, що буде далі, я кинувся до виходу. Ноги понесли мене в напрямку ескалатора. За спиною не вщухав моторошний гуркіт - камні падали один за одним, ніби хтось переслідував мене, ретельно вивіряючи кожен крок.

Добігши до непрацюючого ескалатора, я без жодних роздумів заскочив на сходинки і побіг угору. Спочатку темп був високим - адреналін гнав уперед, але вже за хвилину м'язи налилися свинцем. Я почав підійматися все повільніше і повільніше, переходячи на важкий крок Сходинки не закінчувалися. Це був якийсь нескінченний підйом. А слідом за мною, знову і знову падали камні, розбиваючись на сходинках ескалатора.

І тут я відчув, що мій організм здався. Ноги стали ватяними, у грудях пекло від кожного подиху. Я зупинився. Повністю знесилений, задиханий і до смерті переляканий, я просто став посеред ескалатора. Усе. Немає сил.

Але рішення прийшло само собою, на рівні інстинкту самозбереження.

- Та пішли ви всі... - прохрипів я, різко перестрибуючи на сусідній ескалатор.

Між рухомими сходинками та гладкою бічною стіною тунелю пролягала вузька металева поверхня. Не роздумуючи ні секунди, я заскочив туди, і поскользив донизу. Гладка поверхня миттєво підхопила мене, і я стрімко полетів вниз, пригальмовуючи п'ятами та чіпляючись пальцями за холодний метал.

Швидкість була шаленою. А камені за спиною сипалися ще швидше, осипаючи мене градом дрібної крихти та густим пилом. Жах, який мене в цей момент охопив, був настільки паралізуючим, що волосся ставало дибки. Земне тяжіння і паніка злилися в одне ціле, доки я на повній швидкості не вилетів на гранітну підлогу вестибюля.

Я лежав на спині, широко відкривши рот і намагаючись упіймати повітря палаючими, готовими розірватися легенями. Груди розривало від болю. Але усвідомлення того, що ця загроза не зникла і що мене все ще переслідують, змусило піднятися. З останніх сил я звівся на ноги, закриваючи обличчя руками і шкутильгаючи, рушив углиб вестибюля.

Шок накрив із головою.

Куди тікати?!

Що відбувається?!

Озиртаючись довкола в пошуках хоч якогось укриття, я раптом зловив дивну закономірність: камені сипалися з частотою, пропорціональною швидкості мого пересування.

Я сповільнив крок… і гуркіт став тихішим. Зменшив швидкість до ледь помітного пересування і обстріл майже припинився. Лише поодинокі камні глухо падавали за мною. Хтось чи щось реагувало на мій темп.

І у цей момент у кишені завібрував смартфон.

На секунду з'явилась ідіотська надія: «Хтось таки додзвонився!»

Я тремтячою рукою витягнув гаджет із кишені. Екран спалахнув тим же холодно-блакитним сяйвом. Ніяких дзвінків. Знову відкритий додаток гри, і на мене знову впритул дивилося те саме огидне, лускате обличчя потвори.

З динаміка пролунав хрипкий, металевий шепіт:

- Неважливо, з якою швидкістю ти пересуваєшся. Головне, щоб це приносило результат, а не суєту.