✻003#

✻003#

Холодний піт пробив лоб. Перша думка, яка виринає в такому божевіллі - це телефон. Смартфон же в руці!

Я розблокував екран. Значок мережі дивно миготів: палички зв'язку то зникали повністю, то знову показували повний прийом.

- Так, треба комусь подзвонити. Хоч комусь… - бубнів я тремтячими губами.

Першим ділом набрав робочий телефон складу, де я працював. Відповів механічний, байдужий голос оператора: «На жаль, зараз відсутній зв'язок із даним абонентом. Зателефонуйте пізніше».

Я скинув і одразу набрав свого колегу, який уже напевно був на роботі: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності...»

Скинув. Набрав колишню дружину - хоч ми майже і не спілкувалися після розлучення, але зараз мені потрібен був будь-який живий голос. Відповідь була тією ж самою, сухою та роботоподібною. Треш! Повний треш!

Тоді я відкрив месенджери. Надрукував шефу коротке: «Доброго дня, я трохи затримуюся». Повідомлення зависло із сірою галочкою. Потім зайшов у чат до знайомого, якому не писав вже десь півроку, і відправив геть безглузде у цій ситуації: «Привіт, як справи?».

Галочки сірі. Ніхто не отримує моїх повідомлень, хоча індикатор мережі вперто переконує, що інтернет є. Світ ніби вимкнули за стіною цієї клятої станції.

І от тут почалася якась повна дичина.

Екран смартфона раптом згаснув, а через секунду спалахнув тим самим холодним, електрично-блакитним сяйвом. Без мого торкання, сам по собі, відкрився додаток тієї самої гри-лабіринту.

Але замість примітивної піксельної графіки екран заповнила картинка дивовижної, моторошної чіткості. Ніби це був відеодзвінок. На мене дивилося огидне, гіперреалістичне обличчя якоїсь потвори з лускатою шкірою та порожніми, запалими очницями. Вона дивилася прямо на мене так, наче бачила крізь скло екрана!

З динаміка пролунав глухий, тріскучий голос, від якого кров застигла в жилах:

- Так... так... так... Нічого доброго з цього не вийде, якщо й далі будеш стояти на місці...

Слова монстра ще лунали з динаміка, а в повітрі вже з'явився дивний, неприємний шелест. На обличчя впало кілька сухих, колючих порошинок.

Я задрав голову вгору.

З темної стелі прямо над моєю головою струмочками сипалася дрібна штукатурка. Але найстрашнішим було інше - масивний плитоподібний блок на стелі вкрився сіткою дрібних тріщин, які зі зловіщим тріском розповзалися в усі боки.

«Сука... Прямо на мене?!» - промайнуло в мозку.

Інстинкт виявився швидшим за думки. Я інстинктивно зробив кілька поспішних кроків в сторону. І в ту ж саму секунду з глухим гуркотом прямо на те місце, де я стояв, упав камінь розміром із футбольний м'яч.

Від удару він розтрощився об гранітну підлогу, розлітаючись на гострі осколки і здіймаючи густу хмару сірого пилу.

Якби я забарився бодай на мить - мені б просто розвалило череп.

З екрана смартфона знову пролунав неприємний, глухий голос потвори:

- Правило перше. Рухайся!