✻002#

✻002#

Перше відчуття - це навіть не страх. Це дика, тупа спантеличеність.

Я застиг посеред платформи, кліпаючи очима і намагаючись зачепитися поглядом бодай за щось знайоме. Я виріс у цьому місті, провів у його підземці добрячий відрізок часу свого свідомого життя і знав за схемою метрополітену чи не кожну зупинку. Але цього місця в моїй пам'яті просто не існувало.

- Що за бісівщина?.. - пробурмотів я собі під ніс.

Думки закрутилися в голові, шукаючи бодай якесь логічне пояснення. Може, я загрався і проїхав свою станцію? Чи, навпаки, недоїхав? А може, на цій станції зробили якийсь грандіозний ремонт, про який повідомляли в новинах, а я знову все проґавив? Тільки от на стандартну реконструкцію це зовсім не було схоже: замість кахлю чи граніту довкола тягнулися дивні, важкі кам'яні блоки, а під стелею панувала глуха, гнітюча темрява.

Я покрутив головою, шукаючи стандартний покажчик із назвою станції та переліком виходів. Нічого. Порожнеча.

«Ладно, без паніки, - сказав я собі. - Перейду на протилежну платформу, сяду на зворотний поїзд і повернуся туди, звідки приїхав».

На протилежному боці така ж сама картина: ані вивісок, ані рекламних щитів, ані сидінь для очікування. І, що найголовніше, - ані душі.

Я був один. Абсолютно.

Ні бабусь із візочками, ні студентів у навушниках, ні похмурих робітників, які зазвичай товпляться на платформі в таку ранкову годину. Навіть традиційного для метро протягу та віддаленого гуркоту потягів не було. Панувала абсолютна тиша.

На той момент я ще не перелякався. Налякатися - це для тих, хто розуміє загрозу. А я був просто офігенно здивований.

- Окей, - вголос мовив я до порожнього коридору.

Мій голос не просто відбився від кам’яних стін - він розсипався химерним, спотвореним відлунням. Воно прокотилося глибиною тунелю, перетворившись на глухе, металеве шепотіння, наче десь у темряві мої ж власні слова підхопив і повторив хтось чужий. А потім тиша повернулася. Ще важча, ніж була досі, і тепер вона буквально тиснула на вуха.

- Чекаємо наступного поїзда... - вже набагато тихіше додав я, але навіть цей шепіт здався мені занадто гучним. - Зараз він приїде, і все з'ясується.

Я став чекати. Хвилина, дві, п'ять, десять...

Жодного звуку. Жодного відблиску фар у тунелі. Поїздів не було. Людей не було. І саме в цей момент теплий шар мого «офігенного здивування» почав швидко танути, а під ним проступив крижаний, липкий холод...