✻001#

✻001#

Десь у інструкціях по виживанню - чи то для бійців спецназу, чи для екстремальних мандрівників - написано залізне правило: побороти паніку і пристосуватися - або загинути.

Звучить суворо і переконливо. Але в той звичайний сірий ранок мені було геть не до інструкцій. Коли за вікном усе тихо, мирно і звично, які, до біса, правила? Про яке виживання взагалі може йти мова, коли твій єдиний ворог у цьому світі - це заведений на сьому ранку будильник, який ти проспав?

Я проспав. Знову. У свої тридцять два роки я довів це вміння майже до абсолюту.

Звати мене Єгор. Відносно недавно розлучений. Шлюб тріснув по швах тихо, без гучних скандалів, просто розчинився в сірій буденності і взаємній утомі. Відтоді моя квартира остаточно перетворилася на типову холостяцьку нору. Ким працюю? Звичайним комірником на логістичному складі. Робота - так собі..., зате платять нормально. Але була одна деталь: наш начальник люто ненавидів запізнення. За кожне запізнення лупили такі штрафи, що півдня роботи вилітало в трубу. А якщо це повторювалося регулярно, то за це просто звільняли, як порушника трудової дисципліни. Втратити це місце через банальний будильник дуже не хотілося. Все із-за грошей. Нормальних, як для мене, грошей. Але за них доводиться щодня прогинатися під їхні бісові стандарти - бо якщо хочеш добре намазати маслом хліб, доводиться забувати про свою гордість.

Тому, закидаючи в себе на ходу дві холодні, жирні котлети, навіть не розігріваючи, бо мікрохвильовка вимагала б цілих сорока секунд дорогоцінного часу, я паралельно намагався потрапити ногою в черевик. Чай? Забудьте. Кава? Хіба що у фантазіях. Куртка накинута на одну руку, ключі перехоплені в повітрі. Стрімголов вниз сходами, бо чекати ліфт - це розкіш для тих, кого чекає драконівський штраф.

На вулиці осінній холод пропік обличчя, але адреналін від страху запізнитися грів краще за будь-який сонячний промінь. Я впевнено рухався на автопілоті заученим до сантиметра маршрутом, який не змінювався за останні роки.

Вже у підземці, чекаючи, поки натовп процідиться через турнікети, я витягнув із кишені смартфон. Ще вчора ввечері я скачав нову гру. Цікавенький такий лабіринт. Була в ньому фішка, яка тримала в напрузі: періодично, коли їм заманеться, з темних кутків вискакували моторошні чудиська-монстри. Якщо ти звернув не туди й уперся в глухий кут, а за тобою женеться така тварюка - все, звіздець, game over, починай спочатку. Мені подобалися лабіринти, я був їх фанатом. Натиснув на іконку. Екран спалахнув дивним, холодним блакитним сяйвом, а по контурах букв пробігли дрібні, мов електричні розряди, іскри. Гра завантажилася миттєво.

Не відриваючи очей від екрана, я втиснувся у вагон. Всередині звично пахло парфумами, дешевою кавою і ледь відчутним душком перегару. Я маневрував пальцем по склу, тікаючи від чергової потвори у віртуальних коридорах.

Ось і моя станція. Поїзд зупинився, двері з шипінням розсунулися. Я зробив те, що робив сотні разів: на повному автопілоті, не піднімаючи голови від смартфона, першим вийшов із вагона на платформу. Я навіть відчув, як за спиною зачинилися двері і поїзд рушив далі, затягуючи в тунель свій звичний гуркіт.

Зробив ще кілька кроків углиб платформи, і нарешті відірвав очі від екрана, збираючись сховати телефон у кишеню та бігти до ескалатора.

I ось тут… Я застиг.

Це була не та платформа!

Куди я, в біса, приїхав?!