Розділ 57

Замок скидав із себе віковічний сон неохоче, наче старий велетень, що занадто довго пролежав у пилу забуття. Ми з Терезою стояли посеред головної зали, задихаючись від запаху сухої плісняви та кам’яної крошки, поки не зрозуміли — цей дім чекав саме на нас. Виявилося, що наша магія, яка раніше здавалася лише зброєю чи тягарем, мала в собі «запрограмовані» побутові алгоритми, закладені самими творцями цього місця.

— Готова, Маріє? — Тереза усміхнулася, і в її очах промайнув той самий науковий азарт. — Давай покажемо цьому пилу, хто тут господині.

Ми синхронно видихнули. Повітря навколо нас завібрувало. М’який, але владний порив вітру, заряджений фіолетовим сяйвом мого Місяця та блакитними іскрами Терези, зірвався з наших долонь. Це був не просто протяг — це був магічний циклон, що дбайливо підхоплював сірі пластівці пилу з найвищих карнизів, вимітаючи їх у відкриті вікна та вентиляційні шахти.

П’ять днів ми перетворювали руїни на палац.

Ми рухалися від кімнати до кімнати, і замок оживав під нашими руками.

Ми очищували величезні вітражні вікна, поки сонячне світло знову не почало розбиватися об підлогу на тисячі кольорових зайчиків. Важкі оксамитові портьєри, що роками висіли нерухомо, під дією нашої магії позбувалися запаху тліну, повертаючи собі колір вина та глибокої ночі. Зчищали наліт із масивних канделябрів та полірували дубові столи, поки вони не почали блищати, наче дзеркала.

Наш марафон прибирання відкрив перед нами справжню велич цього місця. Ми нарахували рівно 50 кімнат, кожна з яких мала свою душу. Деякі були заставлені старовинними меблями з гнутими ніжками, інші — порожні й залиті світлом.

Ми знайшли три пишні приймальні, де колись, мабуть, вирішувалися долі королівств, та величезну бальну залу, чия паркетна підлога тепер виблискувала під магічним світлом, чекаючи на наш перший танець. Дві кухні з величезними печами вже вабили ароматами — Фрайпан негайно окупував одну з них, вичищаючи мідні казанки до золотого блиску.

Та справжнім серцем замку стала бібліотека. Це був нескінченний лабіринт полиць, що сягали стелі, заповнений тисячами фоліантів у шкіряних палітурках. Запах старої паперу та таємниць п’янив сильніше за вино.

Найбільшим відкриттям стали галереї. На стінах ми знайшли старовинні портрети власників — величні чоловіки в латах та жінки у сукнях, що нагадували мою власну. Їхні очі, виписані з неймовірною точністю, здавалося, спостерігали за нами з усмішкою схвалення. Окрім портретів, замок був переповнений картинами: від суворих середньовічних пейзажів до легких, майже імпресіоністичних полотен, де зображувалися сцени з життя, якого ми ще не знали.

Увечері п’ятого дня, коли останній клаптик пилу зник із головної галереї, ми з Терезою просто впали на чистий, м’який килим у бібліотеці. Наші руки були втомлені, магія майже вичерпана, але замок навколо нас більше не був мертвим склепом. Він дихав. Він став нашим.

— Тепер, — прошепотіла Тереза, дивлячись на чисту стелю, — нам справді є де жити. Не просто виживати, Маріє. А жити.

Я подивилася на свою обручку. Вона сяяла особливо яскраво в цьому новому, чистому просторі. Наш дім був готовий.