Розділ 54

Ранок у підземному замку виявився дивовижно теплим. Повітря, що просочувалося крізь стародавні кам'яні шахти, було напоєне запахом нагрітої сонцем хвої та старої деревини. Я розплющила очі й відчула, як на моєму обличчі сама собою розквітає безтурботна посмішка.

Під моєю щокою мірно й спокійно здіймалася міцна грудна клітка Мінхо. Його дихання було глибоким, без жодного натяку на тривогу, яка раніше переслідувала його навіть уві сні. Моє тіло приємно нило — кожен м’яз нагадував про наш нічний марафон. Ми не могли надихатися одне одним, наче намагалися компенсувати кожну секунду тієї прірви, що розділяла нас місяцями. Ми кохалися до самого світанку, поки втома нарешті не зморила нас у солодкий, безпробудний сон.

Я спробувала обережно вислизнути з його обіймів, щоб не розбудити. Мені хотілося просто на мить встати, відчути босими ногами м'який килим і подивитися на нього з боку — переконатися, що цей золотавий засмаглий чоловік у моєму ліжку не розчиниться в ранкових променях.

Але варто було мені лише трохи відсунутися, як залізний хват його руки на моїй талії став ще міцнішим.

— Навіть не думай, Квасоле, — прохрипів він, не розплющуючи очей. Його голос спросоння був низьким і злегка вібрував у моїх грудях. — Я чекав на цей ранок надто довго, щоб дозволити тобі втекти раніше, ніж сонце підніметься над деревом.

Він підтягнув мене назад, притискаючи мою оголену спину до своїх гарячих грудей. Я відчула, як він уткнувся носом мені в потилицю, глибоко вдихаючи запах мого волосся.

— Тіло ниє? — запитав він з ледь помітною переможною усмішкою в голосі, яку я відчула шкірою. — Це тому, що хтось був занадто ненаситним.

Я тихо засміялася, розвертаючись у його руках, щоб зустрітися поглядом із його примруженими, сяючими очима.

— Хто б казав, Бігуне, — я провела пальцями по його розпатланому волоссю. — Ти не давав мені спокою до перших пташок.

За дверима нашої кімнати вже чулися приглушені звуки замку: тупіт ніг Томаса, який, мабуть, уже кудись біг, і брязкіт казанків Фрайпана, що готував перший сніданок у нашому новому домі. Але тут, під важкою оксамитовою ковдрою, час усе ще стояв на місці.

— Хай весь світ зачекає, — прошепотів Мінхо, накриваючи мої губи легким, ранковим поцілунком. — Сьогодні ми нікуди не біжимо.

Опівденне світло, просочуючись крізь вузькі кам’яні шахти замку, малювало золотисті смуги на важких гобеленах нашої спальні. Час тут ніби перетворився на в’язкий мед — солодкий, теплий і нескінченний. Ми з Мінхо не поспішали повертатися до реальності. Ліжко з балдахіном стало нашим маленьким островом, де не було місця для Культу, Лабіринту чи страху.

Раптом крізь важкі дубові двері та товсті стіни коридору до нас долетів виразний звук — приглушений скрип ліжка, який ритмічно повторювався, а за ним — ледь чутний, але однозначний стогін Терези.

Ми з Мінхо одночасно завмерли. Я відчула, як він злегка здригнувся від стримуваного сміху, притискаючи мене до себе.

— Схоже, Томас нарешті знайшов свій «вихід» із лабіринту, — прошепотів він мені на вухо, і я відчула його гарячу посмішку на своїй шкірі. — Хто б міг подумати, що наш зразковий хлопчик такий... енергійний.

Я тихо пирхнула, ховаючи обличчя в його шиї, щоб не розсміятися на весь голос.

— Ти чув це? Тереза зазвичай така стримана, а зараз... здається, вона забула про всі свої логічні розрахунки, — я підморгнула Мінхо. — Можливо, нам варто постукати в стіну і запропонувати їм трохи води?

— Не смій, кохана, — Мінхо перекотився, нависаючи над мною, і в його очах знову спалахнув той самий хижий вогник, який я бачила вночі. — Якщо вони вирішили влаштувати змагання на витривалість, то вони обрали не того суперника. Ти ж знаєш, я не звик приходити другим.

Він накрив мої губи новим поцілунком, і звуки з кімнати навпроти перестали для нас існувати. Ми знову поринули в цей вир.

Перший раунд пройшов повільно, майже ліниво. Наші тіла вже знали кожен вигин одне одного, кожну чутливу точку. Фіолетове світло м’яко пульсувало, змішуючись із чорними Тінями, що виходили від шкіри Мінхо. Кожен його рух був наповнений такою ніжністю, що я відчувала, як моя душа остаточно розчиняється в ньому. Ми не поспішали, насолоджуючись самим фактом того, що ми — живі, ми — разом, і ми — вільні.

Після короткої перерви, під час якої ми просто лежали, важко дихаючи і обмінюючись короткими, жартівливими фразами про «звукову ізоляцію» замку, пристрасть спалахнула з новою силою. Цього разу це було дико. Мінхо діяв так, ніби намагався довести всьому світу (і Томасу за стіною зокрема), кому належить цей замок. Мої нігті знову залишили сліди на його спині, а його стогін, низький і владний, злився з моїм у єдиному ритмі.

Коли ми нарешті остаточно виснажилися, сонце уже почало схилятися до заходу. Гаряча рідина приємно лоскотала шкіру, нагадуючи про те, наскільки реальним був цей день.

— Знаєш, — прохрипів Мінхо, відкидаючись на подушки і притягуючи мене під бочок, — якщо ми продовжимо в такому темпі, Фрайпану доведеться готувати подвійні порції не тільки для нас, а й для Томаса і Терези. Бо в них там теж, здається, нарешті затихло.

Я посміхнулася, відчуваючи абсолютне щастя.

— Головне, щоб Ньют на дивані в залі не почав кидатися в наші двері черевиками, — відповіла я, заплющуючи очі. — Бо його терпіння точно має межі.