Розділ 53

Вечеря була тихою, сповненою шепоту та полегшених зітхань. Хлопці перебивали одне одного, розповідаючи, як вони штурмували порожні замки, як Ньют мало не спалив якусь старовинну мапу, і як Мінхо щоночі розмовляв із порожнечею, вірячи, що я його чую. Я слухала їх, і кожне слово було як шматочок пазла, що нарешті складався в одну картину — картину нашого спільного життя.

Коли вогонь почав згасати, ми вирішили розійтися. Цей замок, що століттями спав під корінням дуба, виявився напрочуд гостинним.

Ньют, по-господарськи закинувши руки за голову, розтягнувся на широкому шкіряному дивані в головній залі. Його обличчя вперше за довгий час виглядало спокійним. Фрайпан, задоволений своєю вечерею, зайняв сусідню кімнату праворуч від коридору. Томас і Тереза, які за цей місяць пошуків стали ділити не лише тривогу, а й кожен погляд, разом зайшли в кімнату навпроти нашої — я бачила, як Томас обережно притримав для неї важкі дубові двері.

Але наша з Мінхо кімната... вона була особливою.

Коли Мінхо штовхнув масивні двері, я завмерла на порозі. Це не була просто спальня — це були справжні королівські покої, приховані від сонячного світла, але просякнуті величчю.

Кімната була величезною, з високими склепінчастими стелями, які підтримували колони з темного каменю. Стіни були оббиті важкими гобеленами, що потемніли від часу, але все ще зберігали візерунки лісових полювання та зірок.

У центрі, на невеликому підвищенні, стояло масивне ліжко з балдахіном. Його стовпчики були вирізьблені у формі переплетених гілок, а покривала з густого оксамиту кольору нічного неба здавалися неймовірно м'якими.

Фіолетове сяйво та Тіні Мінхо відбивалися в дзеркалах у важких срібних рамах, створюючи ілюзію, що кімната наповнена світлячками.

Біля стіни стояв камін, викладений білим каменем, а поруч — два крісла з високими спинками, обтягнуті потертою шкірою. На підлозі лежав товстий ворсистий килим, у якому буквально тонули мої босі ноги.

Повітря тут було нерухомим і теплим. Тут не було запаху ліків, не було шуму приладів. Тільки аромат старої деревини, лаванди, що збереглася в ящиках комода, і ледь вловимий запах дощу, що йшов від Мінхо.

Мінхо зачинив двері, і звук замка, що клацнув, поставив крапку в нашій довгій подорожі одне до одного. Ми нарешті залишилися наодинці. Без стін, без Лабіринту, без скляних перетинок між світами. Тільки він, я і ця велична тиша, яка тепер належала лише нам.

Я підійшла до вікна, яке виходило не на вулицю, а в глибоку внутрішню галерею замку, де внизу дзюрчала підземна вода.

— Це схоже на казку, — прошепотіла я, відчуваючи, як руки Мінхо м'яко лягають мені на талію, притягуючи до себе.

Я відчула, як його гаряче дихання торкнулося моєї шиї, розганяючи залишки нічного холоду. Його Тіні м’яко виструнчилися вздовж моїх плечей. Вони перепліталися з моїм фіолетовим сяйвом, наче гралися, впізнаючи рідну енергію, яку так довго шукали.

Він притиснув мене до себе міцніше, і я відчула кожен міліметр його тіла крізь тонку тканину моєї лікарняної сорочки. Під нею не було нічого — тільки моя оголена шкіра, яка нарешті відчувала справжнє тепло, а не стерильний холод простирадл.

— Я стільки разів бачив тебе в тумані, — прошепотів він прямо мені у волосся, і його голос вібрував у моїх грудях. 

Його долоні спустилися нижче, на живіт, притискаючи мене до своєї міцної грудної клітки. Я відчула, як він на мить завмер, усвідомлюючи, наскільки мало перешкод між нашими тілами.

— Я кохаю тебе, принцесо, — ці слова зірвалися з його губ як клятва, як найзаповітніша таємниця, яку він беріг увесь цей проклятий місяць.

Я повільно розвернулася в його обіймах, не розриваючи контакту. Мої босі ноги потонули в м’якому килимі, а руки самі собою знайшли його плечі. Тепер, коли я дивилася йому в очі, я бачила в них не просто героя з фільмів чи книг — я бачила чоловіка, який заради мене розірвав тканину всесвіту.

Я більше не була тією дівчинкою, яка червоніла від кожного його погляду в Глейді. Тепер я знала ціну життя і ціну кожної секунди поруч із ним.

— Я кохаю тебе, Мінхо, — прошепотіла.

Мінхо нахилився, його очі на мить зупинилися на моїх губах, запитуючи мовчки, і я відповіла, сильніше притягнувши його за шию. Поцілунок був глибоким, владним і нескінченно ніжним водночас. Він відчував моє оголене тіло під тонкою сорочкою, відчував кожен мій рух, кожне здригання. Його руки впевнено лягли на мою талію, притискаючи мене так близько, що здавалося, ми знову стаємо одним цілим.

— Ти тут, — видихнув він мені в губи, обпалюючи своїм жаром. — Ти справді тут. І я нікому не дозволю тебе забрати. Навіть долі.

Тонка тканина сорочки здавалася зайвою перешкодою в цій королівській тиші замку, де час нарешті зупинився для нас обох. Я більше не хотіла слів — я хотіла відчути його шкіру під своїми пальцями, переконатися, що цей жар справжній.

Мої пальці, все ще трохи слабкі, але сповнені рішучості, торкнулися верхнього ґудзика його сорочки. Один, другий... Я відчувала, як під тканиною напружилися його м’язи. Коли я розстебнула останній, Мінхо на мить завмер, наче хижак перед стрибком, а потім із його грудей вирвався низький, горловий звук — напівстогін, напівричання. Це був звук чоловіка, який надто довго стримував себе, який надто довго боявся навіть дихнути в бік своєї мрії.