Розділ 52

Я припала до його грудей, заплющивши очі так міцно, що під повіками попливли багряні плями. Його серце зробило цей перший, важкий поштовх... а потім ще один.

Тук... тук...

Повільно, наче механізм, який заіржавів від нестерпної втоми. Але це була лише фізика. Його душа, його вогонь, той зухвалий і незламний Мінхо все ще блукав десь у міжсвітті, звідки я щойно вирвалася.

Від нього йшла порожнеча. Тиша, яка була гучнішою за будь-який крик.

— Прокинься, коханий... будь ласка, — мій шепіт розбивався об його куртку, змішуючись із рваними схлипами. Я відчувала, як мої сльози просочують тканину, зігріваючи його холодне тіло.

Я зрозуміла, що звичайних слів замало. Я згадала ту нитку, ту фіолетову енергію, яка з’єднувала нас місяцями. Я занурилася всередину себе, туди, де ще палахкотіло залишкове сяйво ритуалу, і закричала. Не голосом — усією своєю суттю, кожним спогадом, кожним нашим моментом разом.

«МІНХО! ПОВЕРТАЙСЯ!» — мій ментальний крик пронісся крізь наш зв'язок, наче блискавка. — «Ти не можеш піти зараз, коли я тут! Я не для того пройшла крізь білу порожнечу, щоб обіймати твоє тіло без душі! Чуєш мене, Бігуне?! Я ТУТ!»

Я благала його, передаючи через дотик не просто магію, а саме життя. Я бачила в своїй голові його обличчя — те, як він посміхався в Глейді, як впевнено тримав мачете, як дивився на мене крізь скло реальності. Я віддавала йому кожну краплю того тепла, яке мені подарувала Анастасія на прощання.

— Будь ласка... благаю... — я затихла, знесилена, просто слухаючи ритм його серця, що ставав дедалі чіткішим.

І раптом... тиша змінилася вібрацією.

Спершу це був легкий подих тіней навколо моїх пальців. Потім — ледь помітне напруження в його м’язах. Я відчула, як його велика, шорстка долоня, що нерухомо лежала на траві, смикнулася.

А потім почула ЙОГО. Спершу це був слабкий відгук у моїй голові, схожий на шум далекого океану, а потім — хрипкий, ледь чутний звук у реальності.

— Принцесо... — цей голос був схожий на тертя каміння об камінь, такий втомлений, але такий рідний. — Ти... занадто сильно... кричиш. У мене... аж у голові... замакітрилось.

Я завмерла, боячись навіть дихнути. Його грудна клітка під моєю щокою здійнялася в глибокому, повноцінному вдиху.

Я повільно підняла голову, розмитим від сліз поглядом вдивляючись у його обличчя. Його повіки затріпотіли, і він нарешті розплющив очі. Спершу вони були мутними, але через секунду в них спалахнув той самий знайомий, хитрий і неймовірно теплий вогник мого Бігуна.

Мінхо дивився на мене, і в цьому погляді було все: і біль місячного очікування, і шок від того, що я справді тут, і безмежна, відчайдушна любов.

— Невже... — він спробував підняти руку, щоб торкнутися мого обличчя, але вона здригнулася від слабкості. — Невже ти справжня? Не сон? Не чергове кляте марево?

Я заплакала ще сильніше, але крізь ці сльози на моєму обличчі нарешті розквітла посмішка — перша справжня посмішка за вічність. Моє серце, здавалося, готове було вистрибнути з грудей і злитися з його ритмом.

— Ні-ні-ні... — прошепотіла я, хитаючи головою, наче відганяючи останні залишки того кошмару. — Це я, Мінхо. Я тут. Я повернулася... по-справжньому. Назавжди...

Я не втрималася. Забувши про власну слабкість, я просто кинулася йому на шию, ховаючи обличчя в його міцному плечі. Я вдихала його запах — запах багаття, шкіри та хвої, такий рідний, що в голові паморочилося. Я стискала його так сильно, наче боялася, що якщо відпущу хоч на секунду, простір знову розірветься і забере мене назад у білу порожнечу.

— Тепер ти точно нікуди від мене не втечеш, Бігуне, — прохрипіла я крізь схлипи, намагаючись пожартувати. — Навіть не сподівайся. Я переписала фінал, і в ньому ти застряг зі мною назавжди.

Мінхо видав короткий, болісний, але щасливий смішок. Його руки, все ще тремтячи від виснаження, повільно піднялися і обхопили мою спину, притискаючи до себе так міцно, що я відчула кожен удар його серця.

— Спробуй... тільки спробуй мене позбутися, Принцесо, — прошепотів він мені у волосся. — Я б пробіг ще десять Лабіринтів, аби знову це відчути. Твоє тепло.

Я почула кроки поруч — м'які, обережні, сповнені благоговіння. Томас, Ньют, Тереза та Фрайпан підійшли ближче, утворюючи навколо нас живе кільце. Вони стояли мовчки, боячись порушити цей момент, але я відчувала їхню радість так чітко, ніби вона витала в повітрі фіолетовим пилком.

— Гей, ви двоє, — голос Ньюта був незвично м'яким, з тими самими нотками полегшення, які бували в нього лише після найважчих перемог. — Ви збираєтесь лежати тут до наступного повного місяця, чи ми нарешті розпалимо багаття і відсвяткуємо те, що ви обоє не померли?

— Я вже ставлю казан! — вигукнув Фрайпан, витираючи очі кулаком. — Але попереджаю, Маріє, після лікарняної їжі моя куховарство здасться тобі магією вищого рівня.

Тереза і Томас переглянулися. В їхніх очах було щось більше, ніж просто радість за друзів — це було усвідомлення того, що вони щойно стали свідками народження нового світу. 

Я підняла голову з плеча Мінхо, все ще не відпускаючи його руки, і подивилася на них усіх. Мої друзі. Моя сім'я. Мій Бігун.