Розділ 50

Це був момент, коли смерть нарешті відступила, злякавшись того вогню, який Мінхо вливав у мої вени.

Темрява, що місяць була моєю в’язницею, почала тріскатися, як старе скло. Спершу я почула його. Його пульс. Він не просто звучав десь далеко — він став моїм власному ритмом.

Один удар на двох.

Одне серце, що б’ється в різних реальностях, зшиваючи їх червоною ниткою його крові.

Але разом із цією силою прийшов і страх. Крізь наш зв'язок я відчула, як він холоне. Я відчувала, як життя повільно витікає з його тіла там, під тим далеким деревом, щоб наповнити моє. Його іскра згасала, віддаючи мені все світло.

«Мінхо, ні... не віддавай усе...» — хотіла я крикнути, але замість слів відчула інше тепло.

Пальці Анастасії. Вони були справжніми, матеріальними. Вона притискала їх до мого татуювання Місяця за вухом, і цей дотик став антеною, що вловлювала кожен сигнал від Мінхо. Її тепло допомагало мені вхопитися за цей світ, не даючи душі знову полетіти в порожнечу.

І тоді я зробила це.

Я згадала Фортецю. Згадала той момент найвищої напруги в Лабіринті, коли повітря навколо нас дрижало від магії. Я зібрала всю силу, яку він мені передав, увесь цей гуркіт його серця — і зробила вдих.

Це був такий глибокий ковток повітря, що мої легені, здавалося, розширилися до самих стін палати. Це було боляче й прекрасно водночас. Повітря було стерильним і холодним, але воно було справжнім.

ПІ-ПІ-ПІ-ПІ-ПІ!

Апарати навколо вибухнули панічним пищанням. Монітори замиготіли червоним, фіксуючи різкий стрибок тиску й ритму. Я відчувала, як фізична сила — важка, незграбна, але така бажана — помалу повертається в мої м’язи. Я відчула вагу ковдри на ногах. Відчула лоскіт свого волосся на щоці.

Я більше не була тінню. Я знову ставала Марією.

Я бачила крізь заплющені повіки яскраве світло ламп. Чула, як Анастасія скрикнула від несподіванки й надії. Але найголовніше — я все ще чула його.

«Я відчуваю тебе, мій Бігуне...» — подумала я, і моя рука під ковдрою ледь помітно ворухнулася, намагаючись знайти його долоню в цьому просторі. — «Я повернулася. Тепер не відпускай мене».

Сила поверталася з кожним вдихом, але я знала: ціна цього вдиху — його виснаження. Нам обом треба було вистояти цю останню хвилину ритуалу.

Темрява більше не була суцільною. Вона почала розпадатися, наче стара кіноплівка, що плавиться під надто яскравою лампою. Чорнота ставала сірою, а потім — болючою, стерильною білизною, яка різала очі навіть крізь заплющені повіки.

Я бігла. Не ногами, а самою суттю, розриваючи це в’язке марево. Навколо мене, на самому краї зору, з’являлися тріщини. Вони повзли по білому простору, як візерунки на тонкій кризі, і крізь них я бачила спалахи іншого життя: зелене листя старого дуба, зоряне небо та обличчя друзів, які схилилися над Мінхо.

— Мінхо! — мій крик відбивався від невидимих стін, повертаючись до мене тисячею відлунь. — Мінхо, я іду!

Я блукала цією порожнечею, відчуваючи, як реальність розриває мене на шматки. Один світ тягнув мене вниз — важкий, залізний, із запахом спирту та присмаком смерті на губах. Там була Анастасія, там були лікарі, там були мої батьки і старе життя. Інший світ кликав мене вгору — світ, де є магія, де мої друзі, де серце Бігуна билося в такт моєму, де кожна сторінка була написана нашою кров’ю.

Я стояла на межі цих розломів.

Ліворуч — біла палата, де моє тіло здригалося під ударами струму. Праворуч — темний ліс, де Мінхо віддавав мені свою душу, бліднучи з кожною секундою.

Я не знала, як жити далі, розіп’ятою між цими двома берегами. Межа між вимислом і правдою стерлася, перетворившись на криваве місиво з емоцій та болю.

Але в ту мить, коли білизна палати майже поглинула мене, я зрозуміла одну річ. Мені було байдуже до «правильності» чи «реальності». Я точно знала, де хочу бути.

— Я не залишу тебе в тій темряві одного, — прошепотіла я, дивлячись у найбільшу тріщину, звідки пульсувало золоте світло його татуювання.

Я потягнулася до цього розлому, ігноруючи пищання апаратів. Якщо мені суджено бути розділеною, я виберу той світ, де він тримає мене за руку. Навіть якщо цей світ — лише сон. Навіть якщо за це доведеться заплатити ціною всього мого «справжнього» життя.

Я зробила крок у тріщину. Білизна спалахнула востаннє, і я відчула, як холод лікарні змішується з теплом його Тіней.

«Я іду, Мінхо. Тільки не згасай. Будь ласка, не згасай...»