Розділ 49. Мінхо

Я заплющив очі, і світ навколо перестав існувати. Шелест листя, дихання друзів, холодна волога землі під ногами — усе це розчинилося, залишивши лише порожнечу.

Я відчув, як руки Томаса і Ньюта міцно стиснули мої долоні. Через мої Тіні, що обплели нас усіх, я відчував їхню силу: вогняну рішучість Томаса, тиху, як скеля, відданість Ньюта, холодний інтелект Терези та непохитну опору Фрайпана. Вони стали моїми якорями.

— Я йду, — прошепотів я, і моя свідомість провалилася всередину татуювання Сонця.

Спершу була тиша. Потім з’явився звук.

Тук-тук... Тук-тук...

Мій власний пульс почав розростатися, стаючи все гучнішим, поки не перетворився на важкий гуркіт. Я направив цей гуркіт у тонку нитку зв’язку.

Я увійшов у Транс.

Перед моїми очима пропливали уривки — білі стіни, розмиті обличчя... А потім я побачив її.

Марія стояла посеред абсолютної темряви, її постать була ледь помітним прозорим силуетом. Вона вже не боролася. Вона просто розчинялася.

«МАРІЄ!» — закричав я своєю суттю.

І в ту ж мить мій пульс вдарив у її світі.

БУМ. БУМ. БУМ.

Кожен мій удар серця відгукувався в її голові громом. Я бачив, як вона здригнулася. Як її прозорі руки притиснулися до вух. Я вливав у цей ритм усе: наші пробіжки Лабіринтом, запах дощу у Фортеці, ніжність першого поцілунку, тепло нашої останньої ночі. Я не просто давав їй сигнал — я змушував її серце підхопити мій ритм.

— Живи! — гаркнув я крізь простір. — Дихай зі мною! Один удар — один вдих!

Раптом простір навколо мене викривився. Книга на моїх колінах спалахнула, і я побачив інше видіння, накладене на темряву. Біла палата. Дівчина з каштановим волоссям, Анастасія, сиділа біля ліжка Марії, сховавши обличчя в долонях. Її плечі здригалися від плачу.

Це був мій шанс. Фоліант став мостом, а моя кров — паливом для цього зв’язку.

— Анастасіє... — мій голос пролунав у лікарняній палаті, наче шелест сухого листя, але в ньому була вся влада Бігуна.

Вона різко підняла голову, озираючись навколо заплаканими очима. Вона не бачила мене, але відчула мою присутність.

— Хто тут? — прошепотіла вона, затамувавши подих.

— Слухай уважно, — я відчував, як кожне слово висмоктує з мене сили, як моє власне серце в лісі під деревом починає сповільнюватися, віддаючи енергію туди. — Марія бореться. Я тримаю її. Торкнися її шиї... прямо за вухом. Там, де Місяць. Притисни свої пальці до її шкіри. Зараз!

Я бачив, як вона, тремтячи від страху й невідомості, потягнулася до Марії. Її теплі пальці торкнулися блідої шкіри саме там, де пульсував сріблястий знак.

У той момент, коли її рука торкнулася Місяця, а мої пальці в лісі торкнулися Сонця, коло замкнулося.

Електричний розряд небаченої сили пройшов крізь мене. Я відчув Анастасію, я відчув Марію, я відчув апарати, що пищали в палаті. Ми стали єдиним ланцюгом. Сонце, Місяць і міст.

— ТРИМАЙ! — крикнув я Анастасії, хоча в лісі мій голос перейшов у хрип. — Не відпускай, що б не сталося!

Я відчував, як темрява навколо Марії почала тріскатися. Мій пульс тепер гримів у нас двох одночасно. Я став її дефібрилятором, її волею, її подихом.

— Давай, Маріє... — думав я, відчуваючи, як моє тіло в лісі стає крижаним, а кров у жилах уповільнюється. — Повертайся до нас. Ти маєш жити...

Я поринув у темряву.