Розділ 48. Мінхо

Серце все ще калатало об ребра, як спійманий грівер у клітці, але в голові нарешті запанувала крижана, розважлива тиша. Це не був просто сон. Це була вказівка. Я відчував на своїх кінчиках пальців залишковий холод її шкіри, і цей холод діяв тверезіше за будь-яку зливу.

Я підвівся і підійшов до друзів. Цього разу я не кричав. Я просто торкнувся плеча кожного, стискаючи трохи сильніше, ніж зазвичай.

— Прокидайтеся, — промовив я тихо, але в моєму голосі було щось таке, що змусило їх підхопитися миттєво. — Вона прийшла. Вона була тут.

Ньют розплющив очі й одразу подивився на моє зап’ястя, де все ще пульсувала вена. Томас сів, потираючи обличчя, а Тереза з Фрайпаном завмерли, вдивляючись у темряву лісу.

— Мінхо? Ти знову бачив її? — голос Ньюта був хрипким від сну, але сповненим тривоги.

— Бібліотека під корінням, — коротко кинув я, вказуючи мачете на вузлувате, покручене коріння старого дуба, під яким ми влаштували привал. — Це було її останнє слово. Вона плакала, хлопці. У нас немає часу на роздуми. Допоможіть мені.

Ми почали копати. Томас і Фрайпан допомагали мені відкидати важкі пласти вологої землі, вириваючи коріння, що вчепилося в ґрунт, наче живі сухожилля. Через пів години важкої роботи моє мачете з дзвоном ударилося об щось тверде. Скрегіт сталі об камінь розрізав нічну тишу.

— Є! — вигукнув Томас.

Ми розчистили площу і побачили масивну кам’яну плиту, врослу в землю так глибоко, що здавалося, вона була частиною скелета самої планети. На ній не було жодних знаків, жодних написів, які ми бачили в Цитаделі Одинокого Вовка. Це було сховище, про яке світ забув ще до того, як був написаний перший рядок нашої історії.

Спільними зусиллями ми відсунули плиту. Під нею, у вузькій кам’яній ніші, пахло озоном і старовиною. Там стояла єдина скриня — з темного металу, вкрита інеєм, хоча ніч була теплою.

Я простягнув руку. Мої Тіні, відчуваючи близькість розв'язки, самі ринули вперед. Чорні стрічки енергії обплели скриню, проникаючи в кожну щілину замка, шепочучи йому моєю волею. З гучним металевим клацанням кришка піддалася.

Всередині лежав фоліант. Важкий, у палітурці з невідомої білої шкіри, яка здавалася майже теплою на дотик. Я обережно дістав його і поклав на коліна.

— Він порожній... — прошепотіла Тереза, заглядаючи через моє плече на абсолютно білі сторінки.

— Ні, — я заперечив, відчуваючи, як Сонце за вухом починає пульсувати в такт моєму серцю. — Він просто чекає.

Я підніс руку до книги, і мої Тіні почали повільно стікати з моїх пальців на сторінку, наче чорне чорнило. Вони кружляли, спліталися у візерунки, і раптом на білому папері, ніби випалені невидимим вогнем, почали проявлятися слова. Це була рима, що звучала в моїй голові голосом Марії:

«Де Сонце згасає в обіймах пітьми,
Де Місяць блукає між двох берегів,
Лиш кров’ю розірвемо сни,
Щоб голос кохання крізь вічність привів.
Віддай свою силу, віддай свою нить,
Щоб Сонце і Місяць злилися в ту мить».

Я не вагався ні секунди. Я виставив ліву руку і лезом мачете зробив швидкий надріз на долоні. Гаряча, густа кров Бігуна крапнула прямо в центр сторінки, туди, де мої Тіні утворили ідеальне коло.

Тієї ж миті книга здригнулася. Моя кров почала всмоктуватися в папір, розходячись тонкими червоними капілярами по всій сторінці. Фіолетове світло, таке рідне і знайоме, спалахнуло зсередини фоліанта, засліплюючи нас усіх.

Порожнеча зникла. На сторінках почали з'являтися рядки, написані її почерком. Текст швидко заповнював папір, і я жадібно вчепився в нього очима.

— Дивіться... — прошепотів Ньют, вказуючи на перші рядки.

Це була не просто історія. Це була інструкція. 

Нижче, під віршем, почали проявлятися чіткі, майже технічні рядки, що пояснювали неймовірне. Я вдивлявся в них, і моє серце пропускало удари.

«Марія не просто в комі. Її душа застрягла в "точці перетину" — там, де вигадка зустрічається з фактом. Щоб вилікувати її через відстань, ти не маєш іти до неї ногами. Ти маєш іти через Зв’язок.

Інструкція порятунку:

1. Резонанс Сонця: Мінхо має увійти в стан "Глибокого Бігу". Твої друзі повинні утворити коло, торкаючись Тіней, щоб стати твоїм заземленням.

2. Передача Життя: Через татуювання Сонця ти маєш направити не магію, а свій фізичний пульс  до Місяця Марії. Ти станеш її зовнішнім серцем. Кожен твій удар серця — це її вдих там, у палаті.

3. Спільний Сон: Анастасія в реальному світі має торкнутися Місяця на шиї Марії в ту саму мить, коли ти торкнешся свого Сонця. Ви створите міст.

Попередження: Якщо ти віддаси забагато сили, твоє власне серце може зупинитися тут, у цьому світі. Але тільки так ти витісниш хворобу з її тіла своєю невмирущою енергією».

Я підняв очі на друзів. Моє обличчя було залите світлом фоліанта.

— Я маю стати її життям. Буквально. — Прошепотів я.