Розділ 47. Мінхо. Сон.

Цієї ночі я не хотів спати. Я боявся заплющити очі, бо знав, що темрява знову підсуне мені її образ — такий далекий і такий недосяжний. Ми зупинилися під розлогим деревом, чиє коріння вгризалося в сухий ґрунт, наче пальці відчаю. Ньют і Томас давно затихли, їхнє дихання було рівним, а я все дивився на зорі, доки вони не розпливлися в суцільне марево.

Втома взяла своє. Сон накрив мене раптово, наче важка мокра ковдра.

І в ту ж мить світ змінився. Я не був під деревом. Я був у порожнечі, де не було ні верху, ні низу. Тільки білий туман, що пахнув ліками та озоном.

— Маріє? — мій голос прозвучав глухо, наче під водою.

Вона з’явилася не одразу. Спершу я відчув вібрацію за вухом — моє Сонце не просто пекло, воно кричало. А потім пелена розійшлася, і я побачив її. Вона виглядала так само, як і того проклятого разу: тонка, майже прозора, у цій безглуздій лікарняній сорочці, що висіла на її гострих плечах. Її обличчя було настільки блідим, що крізь шкіру просвічували блакитні вени, а очі... вони були величезними, повними такої туги, що в мене перехопило подих.

Вона намагалася прорватися до мене. Я бачив, як вона простягає руку, але між нами була ця невидима стіна — пелена реальностей, яку неможливо розбити кулаками.

«Мінхо...»

Це не був голос. Я не чув його вухами. Це був шепіт прямо в моїй голові, такий слабкий, наче він летів до мене крізь космічний вакуум тисячі років.

— Я тут! — я кинувся вперед, але ноги грузли в тумані, як у болоті. — Маріє, я шукаю шлях! Я обійду всі замки, я спалю всі книги, але я витягну тебе!

По її щоках покотилися сльози. Великі, чисті краплі, що залишали вологі доріжки на її порцеляновій шкірі. Вона не могла говорити губами — тільки телепатично, через нашу нитку, яка зараз натягнулася так, що я чув її дзвін.

«Тяжко... так тяжко дихати...» — її думка обпалила мій розум болем. — «Анастасія плаче... Мама і тато... Моя ссестра... Я чую їх, але не можу відповісти... Мінхо, не дай мені згаснути...»

Вона зробила ще один крок. Її пальці майже торкнулися мого обличчя. Я відчув холодний подих її світу, запах стерильності й смерті. Я відчайдушно потягнувся назустріч, намагаючись схопити її за долоню, передати їй хоча б краплю свого тепла, своєї люті, своєї сили Бігуна.

— Тримайся за мене! — кричав я, відчуваючи, як мої Тіні вириваються в цьому сні, намагаючись зшити розірваний простір. — Чіпляйся за моє сонце!

Цей сон тривав довше, ніж зазвичай. Я встиг роздивитися кожну вію на її очах, кожну тріщинку на її пересохлих губах. На мить мені здалося, що я справді торкнувся кінчиками пальців її холодної шкіри. Але в ту ж мить апарати в її світі видали різкий, пронизливий сигнал.

Її образ почав мерехтіти. Фіолетове світло навколо неї спалахнуло востаннє і почало тьмяніти.

«Я люблю тебе... знайди... бібліотеку... під корінням...»

— Маріє! Ні! — я вхопив повітря там, де щойно була її рука.

Вона зникла. Повільно, наче розчинилася в молоці. Останнім, що я бачив, були її очі, повні сліз і німої обіцянки.

Я підхопився на місці, важко дихаючи. Серце калатало так, ніби я щойно пробіг весь Лабіринт без зупинки. Над головою шелестіло листя старого дерева, а поруч мирно спали друзі, не знаючи, що я щойно бачив край безодні.

Я торкнувся татуювання за вухом. Воно було гарячим, як розпечене вугілля.

— Бібліотека під корінням... — прошепотів я, дивлячись на вузлуваті корчі дерева, де ми лежали.

Я не став чекати ранку. Я витягнув мачете і встромив його в землю біля коріння. Якщо вона сказала це — значить, відповідь не в замках. Вона під нашими ногами.