Розділ 46. Мінхо

Світанок був холодним і сірим, наче попіл від згорілого багаття. Я прокинувся ще до того, як перше сонячне проміння торкнулося дахів таверни. Сон про Марію — ту її версію, де вона була крихкою, як папір, і блідою, як смерть — усе ще стояв перед моїма очима. Я відчував, як пульсує Сонце за моїм вухом, і цей ритм був тривожним, рваним. Це був її пульс. Вона згасала.

— Підйом! — мій голос прогримів у порожньому коридорі таверни. Я не став чекати, поки вони розплющать очі. — Кожна секунда, яку ми тут вилежуємо, висмоктує з неї життя. Живо!

Через десять хвилин ми вже були на дорозі. Ньют і Томас йшли поруч, їхні обличчя були похмурими. Вони не питали «куди?». Вони знали, що я просто йду вперед, ведений цією невидимою ниткою, яка натягнулася до межі.

Ми зупиняли кожного зустрічного. Селян з возами, торговців, поодиноких мандрівників. Мої Тіні виривалися з-під плаща, стаючи неспокійними, наче дикі звірі, відчуваючи мій гнів.

— Ви знаєте когось, хто бачить далі свого носа? — я перепинив високу жінку в темній накидці, яка вела коня. Вона зупинилася, і її очі, мудрі й втомлені, зустрілися з моїми. — Нам потрібні маги. Ті, хто знає, як розривати тканину цього світу.

Жінка довго мовчала, розглядаючи моє татуювання.

— Ти шукаєш те, що не належить цій землі, Бігуне, — тихо сказала вона, і від її голосу по моїй спині пробіг холод. — Твоє Сонце плаче за своїм Місяцем.

— Просто скажи, куди йти, — процідив я крізь зуби, стискаючи руків'я мачете так, що заніміли пальці. — У мене немає часу на загадки.

Вона вказала довгою рукою в бік далеких, порослих лісом хребтів, де над деревами височіли шпилі закинутих споруд.

— Шукайте в закинутих замках, що стоять на розломах. Там, де каміння пам’ятає перших королів. Ідіть у старовинні бібліотеки, що заховані під землею. Тільки там, серед фоліантів, які не торкалися людські руки століттями, ви знайдете опис «інших сторінок». Книги знають більше, ніж люди, які їх написали.

Я коротко кивнув їй і розвернувся до друзів.

— Ви чули? Замки та бібліотеки. Ми обшукаємо кожен камінь у цій клятій долині.

— Мінхо, це можуть бути тижні... — почав був Томас, але я різко перебив його, зробивши крок до нього впритул.

— У неї немає тижнів! — закричав я, і мої Тіні на мить закрили сонце над нашими головами. — Вона там одна. Вона бачить сни про нас, поки апарати викачують із неї душу. Я відчуваю її сльози за вухом кожну довбану секунду! Ми не зупинимося, поки не знайдемо ту книгу, яка відкриє мені двері до її лікарні.

Ньют підійшов і поклав руку мені на плече. Його погляд був спокійним, але твердим. — Ми знайдемо, Мінхо. Якщо треба буде спалити всі ці замки, щоб висвітлити шлях — ми це зробимо. Іди вперед. Ми за тобою.

Я вдихнув холодне повітря, намагаючись втихомирити серце, що калатало в унісон з її слабким пульсом. Ми пішли в бік гір. Кожен мій крок був ударом серця. Кожна думка була про неї.

«Тримайся, принцесо. Я вже близько. Я вивчу всі їхні кляті книги, я стану найсильнішим магом цього світу, але я витягну тебе з тієї білої порожнечі. Я ніколи не зупинюсь».

_______________________________________________________________________________________
 

Сонце Глейду, яке ми колись вважали ворогом, тепер здавалося лагідним порівняно з цим чужим, байдужим світилом, що випалювало наші надії на курних дорогах. Ми йшли вже четверту добу. Пил забивався в легені, хрустів на зубах, але я не дозволяв собі зупинитися навіть для того, щоб витерти піт з лоба. Кожен мій крок відгукувався пульсацією за правим вухом — Сонце пекло шкіру, нагадуючи, що нитка, яка зв’язує мене з Марією, стає тоншою за волосину.

— Мінхо, ми йдемо в нікуди, — голос Ньюта ззаду звучав глухо, розбиваючись об тишу передгір’я. — Треба перепочити.

Я не обернувся. Мої Тіні, чорні й неспокійні, волочилися за мною по землі, наче поранені звірі.

— Відпочинеш, коли вона зробить перший вдих без апарату, — процідив я. — Рухайся.

Цитадель Одинокого Вовка виросла перед нами на заході сонця, як гнила ікласта щелепа, що вгризалася в небо. Це був не замок — це був скелет колись величної споруди. Чорний мох, схожий на засохлу кров, вкривав каміння, а вітер свистів у порожніх віконницях, наче плакав за тими, хто тут загинув.

Ми не розводили багаття. Ми пішли вглиб.

Підземелля зустріло нас запахом тисячолітнього тліну та крижаною сирістю. Я запалив фіолетовий вогонь на долоні — залишок її магії, який я беріг більше, ніж власне життя. Світло вихопило з темряви нескінченні стелажі. Тисячі сувоїв, що вкрилися такою товстою верствою пилу, що здавалися частиною самих скель.

— Шукайте! — скомандував я, кидаючись до найближчої полиці. — Шукайте все, що стосується "Світу за Склом", "Сну Автора", будь-яких переходів!

Ми рилися в цьому паперовому цвинтарі годинами. Я хапав сувої, але вони розсипалися в моїх руках, перетворюючись на сірий попіл, щойно я намагався їх розгорнути. Томас лаявся, відкидаючи вбік хроніки якихось забутих воєн. Ньют обережно гортав важкий фоліант у шкіряній палітурці, але через хвилину закрив його з глухим стуком.

— Тут тільки рецепти алхіміків і звіти про врожай, Мінхо... — прошепотів він. — Це пустеля. Тут немає те, що ми шукаємо.