Розділ 44

Темрява тут не була порожнечею — вона була живою, важкою і в’язкою, наче чорна смола, що повільно заповнювала легені. Я не відчувала свого тіла, не відчувала пальців чи ніг, але кожна клітина моєї свідомості кричала від болю. Це був не той фізичний біль від хвороби, до якого я вже звикла, а гострий, розпечений сум, що роз’їдав мене зсередини, випалюючи залишки надії.

Піп... піп... піп...

Цей звук став моїм цілим Всесвітом. Безжальний ритм апаратів, до яких я була прикута, наче в’язень до кайданів. Кожен сигнал нагадував мені: ти все ще тут, у цій білій клітці, ти все ще належиш смерті, а не йому.

Я не плакала. У мене не було сил на сльози, та й темрява навколо була надто густою, щоб дозволити мені таку розкіш. Але всередині мене розверзалася прірва.

І раптом... спалах.

Серед цього чорного марева я побачила його. Мінхо. Мій Бігун. Він стояв так близько, що я майже відчула запах кедра й пилу Лабіринту. Його обличчя було спотворене тривогою, він дивився на мене — ту, справжню, виснажену хворобою дівчину — і в його очах було стільки любові, що темрява на мить відступила. Я відчула такий приплив радості, що моє неіснуюче серце в цій порожнечі ледь не вибухнуло.

Я хотіла крикнути. Хотіла простягнути руку, вхопитися за його сорочку, благати не йти. Я відкрила рот, щоб сказати:

«Я тут! Я борюся за кожен подих заради нас!», — але з моїх вуст не вилетіло жодного звуку. Мої слова тонули в цій смолі, розчиняючись у холоді лікарняної палати.

А потім його вирвало з мого сну. Різко. Жорстоко. Наче хтось грубо вимкнув світло.

— Мінхо! — кричала я всередині себе, кидаючись у той бік, де він щойно стояв. — Повернись! Не залишай мене в цій тиші!

Я намагалася пробитися крізь завісу, намагалася знову заснути так глибоко, щоб знайти ту таверну, той світ, де він ще дихає справжнім повітрям. Але нічого не виходило. Стіни моєї свідомості стали залізобетонними. Я була заблокована у власному вмираючому тілі.

Відчай накрив мене з головою, важчий за океан. Я відчула, як життя витікає з мене, як прилади починають пищати швидше, фіксуючи мою паніку.

І саме тоді, коли я була готова остаточно здатися і дозволити темряві поглинути мене, це сталося.

Легке, майже невагоме тепло за правим вухом.

Спершу це було як дотик метелика. Потім — як ніжний шепіт. Моє татуювання Місяця почало пульсувати. Це було не боляче — навпаки, це була найніжніша вібрація у світі. М’яке, сріблясте світло, яке я відчувала внутрішньо, розлилося по моїй шиї, заспокоюючи розбурхані нерви.

«Я відчуваю тебе», — прийшло усвідомлення. — «Ти не пішов. Ти тримаєш нитку».

Це було полегшення, сильніше за будь-які ліки. Навіть тут, у цій бездонній пітьмі, під тиском апаратів і хвороби, я не була одна. Наш зв’язок, наше вінчання душ було міцнішим за реальність. Мінхо був там, у своєму світі, але його «Сонце» посилало сигнал моєму «Місяцю», зігріваючи мене крізь міжпросторовий холод.

Я затихла. Моє дихання під маскою стало рівнішим. Я знала, що він не здасться. А отже, я не маю права здаватися теж.

У цій абсолютній, непроглядній темряві з мого ока викотилася одна-єдина сльоза. Вона повільно проклала шлях по моїй блідій щоці, гаряча і справжня. Її не бачили лікарі, її не бачили камери спостереження Культу. Вона була моїм останнім дарунком цій темряві перед тим, як я знову почала чекати на його голос у своїй голові.

Я буду чекати. Навіть якщо до кінця книги залишилася всього одна сторінка.