Розділ 42. Мінхо

Світ навколо розлетівся на тисячі білих скалок, коли ми переступили поріг порталу. Тієї миті я стискав її пальці так міцно, що здавалося, ми зрослися шкірою. Я відчував її серцебиття через нашу нитку — воно було частим, переляканим, але живим. А потім... тиша.

Холодний, стерильний вітер ударив мені в обличчя. Я відчув під ногами не камінь Лабіринту, а м’яку, справжню траву. Мої легені наповнилися чистим повітрям, якого я не знав ніколи раніше.

Я розплющив очі. Навколо розкинувся безкрайній зелений луг, що впирався в горизонт, де височіли середньовічні вежі та густі ліси. Глейдери навколо мене падали на коліна, цілували землю, сміялися й плакали. Томас обіймав Ньюта, Тереза стояла осторонь, заплющивши очі від яскравого справжнього сонця. Вони кричали про свободу. Вони були щасливі.

А я... я просто дивився на свою праву руку. Вона була порожньою.

Тієї ж секунди наша нитка натягнулася, як струна, що ось-ось лусне. Я відчув різкий спалах болю за вухом — моє Золоте Сонце запульсувало вогнем. У моїй голові, на межі свідомості, пролунав останній, ледь чутний відлуння її подиху:

«Мінхо...» — і тихий, ритмічний писк медичного апарату.

Вона пішла. Туди, в ту білу палату, де смерть уже занесла над нею косу.

Я стояв нерухомо, затиснувши кулак так сильно, що нігті впилися в долоню до крові. На цьому клятому лузі, серед цієї омріяної свободи, я відчував себе більш полоненим, ніж у Лабіринті. Бо мій «дім», моє «світло» залишилося десь там, за зачиненими дверима реальності.

— Мінхо! Ми зробили це! Ми вільні! — Томас підбіг до мене, його обличчя сяяло, але, побачивши мій погляд, він миттєво замовк.

Хлопці почали збиратися навколо. Ньют, важко дихаючи, обвів поглядом нашу групу.

— Стійте... А де Марія? — його голос здригнувся. — Вона ж заходила в портал прямо за тобою.

Я повільно підняв голову. В моїх очах не було радості переможця. Тільки холодна, темна лють людини, яка збирається оголосити війну самому Всесвіту.

— Вона не прийде, Ньют, — промовив я, і мій голос був схожий на скрегіт сталі об камінь. — Її світ забрав її. Вона лежить у білій кімнаті, прикута до машин, і її життя згасає з кожною секундою.

Натовп затих. Навіть вітер, здавалося, перестав шуміти в траві. Я розповів їм усе: про її кому, про те, що вона — авторка нашого світу, про ціну нашого виходу і про наш зв’язок.

— Ви вільні, хлопці. Йдіть будуйте замки, сійте хліб, насолоджуйтесь життям, — я зробив крок назад, дивлячись у бік розлому, який уже зник. — Але не чекайте від мене святкування. Я — Бігун. І я щойно знайшов свою головну ціль.

Я торкнувся татуювання сонця за вухом. Я відчував її. Десь глибоко, під шарами небуття, її душа кликала мене.

— Я не здамся, — прошепотів я, і мої Тіні, чорні й густі, почали виростати з трави, огортаючи мене плащем. — Я маг, чи не так? Я знайду спосіб «вломитися» у твій світ, Маріє. Я виб'ю двері твоєї смерті й заберу тебе назад. Навіть якщо мені доведеться спалити обидва світи.

Ньют зробив крок уперед, і в його очах я побачив ту саму вперту самопожертву, яка тримала нас живими в Глейді. Він не дивився на сонце, не милувався травою. Він дивився на мій порожній, тремтячий кулак.

— Ти з глузду з’їхав, якщо думаєш, що ми просто розвернемося і підемо будувати собі хатинки, поки ти тут згораєш, — тихо, але твердо промовив він. — Вона була однією з нас. Вона була Бігуном. А Бігуни ніколи не кидають своїх.

Томас підійшов з іншого боку, його обличчя було блідим, але рішучим.

— Мінхо, вона дала нам цей світ. Вона вивела нас крізь ту кляту руну, знаючи, що повертається в темряву. Ти хочеш сказати, що ми маємо просто сказати «дякую» і забути її? — він поклав руку мені на плече, стиснувши його до болю. — Ні. Якщо є спосіб «вломитися» до неї, ми виб’ємо ці двері разом.

Я відчув, як за вухом знову боляче пульсує Золоте Сонце. Крізь нашу нитку пробився слабкий, ледь вловимий звук — поверхневий, рваний подих.

Вона ще дихає.

Марія там, у тому білому пеклі, чіпляється за життя лише тому, що відчуває мене.

— Це не просто шлях, хлопці, — хрипко промовив я, дивлячись їм в очі. — Це може бути квиток в один бік. Там інша реальність. Там немає магії, немає Лабіринту. Тільки холодні машини й тиша. Ви можете втратити все, що щойно здобули.

— Ми вже втратили все, коли нас закинули в той ящик, Мінхо, — озвався Фрайпан, виходячи з натовпу. Він витер руки об фартух і підняв свій важкий ніж. — А вона повернула нам сенс. Я з вами. Хтось же має готувати вечерю в тому «білому світі», чи не так?

Навіть Тереза, яка завжди трималася осторонь, підійшла ближче. Її погляд був глибоким і таємничим.

— Я знаю структури Омивача краще за всіх. Якщо цей зв’язок існує, я допоможу стабілізувати портал з цього боку. Вона не повинна померти. Не зараз.

Я відчув, як моя лють перетворюється на крижану впевненість. Навколо мене почали згущуватися Тіні, але тепер вони не були хаотичними — вони вибудовувалися в гострий клин.

— Добре, — прошепотів я, і мій голос розкотився луною по лугу. — Тоді ми йдемо. Я відчуваю її подих. Він стає слабшим, але він ще є. Вона кличе нас.

Я заплющив очі, фокусуючись на Срібному Місяці, що сяяв у моїй голові.

«Тримайся, кохана. Чуєш? Не відпускай нитку. Ми вже йдемо. Твій Бігун і твої друзі ідуть за тобою».