Розділ 41. За 12 годин до повернення

До того, як портал мав назавжди роз’єднати наші фізичні тіла, залишалося лише 12 годин. Ми сиділи у нашому ліжку, сплетені в обіймах, і страх перед невідомістю стискав горло.

Мінхо раптом завмер. Його очі спалахнули дивним, архаїчним світлом, наче в його пам’яті прокинулося щось, що було закладено ще до створення Лабіринту.

— Є спосіб, Маріє, — прошепотів він, притискаючи своє чоло до мого. — Давня магія. Поєднання душ. Якщо ми зробимо це, жодна стіна між світами не зможуть нас розлучити. Я чутиму твій подих у своєму серці, а ти чутимеш мої думки у своїх снах.

Він взяв мої долоні у свої, і я відчула, як його Тіні почали повільно переплітатися з моїм фіолетовим світлом. Ми заплющили очі, і слова самі собою почали зриватися з наших губ. Це було не просто заклинання, це була клятва, яку ми шепотіли в унісон, зливаючись голосами:

«Крізь камінь і час, крізь світло і тінь,
Зв’яжи наші душі в єдине сплетіння.
Де б я не була — ти станеш моїм кроком,
Де б ти не біг — я буду твоїм оком.
Ниткою магії, мостом життя,
Ми йдемо разом у небуття.
Дві долі — один подих.
Два світи — одна пам’ять.
Навіки.
Попри все.»

Щойно останнє слово затихло, простір навколо нас вибухнув золотаво-фіолетовим сяйвом. Я відчула різкий, але солодкий поштовх у грудях. З мого серця вирвалася тонка, майже прозора нитка фіолетового світла, а з серця Мінхо — така ж нитка густої чорної тіні. Вони почали кружляти, сплітаючись у міцний канат, який простягався мостом прямо між нашими грудьми.

У ту ж мить я відчула гостке поколювання за правим вухом, наче розпечена голка малювала на шкірі візерунок. Мінхо здригнувся від такого ж відчуття.

Коли сяйво вщухло, я торкнулася пальцями шкіри за його вухом. Там, наче випалене самим сонцем, з'явилося маленьке, ідеально чітке татуювання — Золоте Сонце. Мінхо торкнувся моєї шиї, і в його очах з’явилися сльози захоплення.

— У тебе Срібний Місяць, Маріє, — прошепотів він.

Я знала, що це означає. У моєму світі ці знаки були символом найвищого союзу — вінчання душ. Сонце і Місяць, що не можуть існувати одне без одного, вічні супутники в безкінечному просторі.

«Тепер ти чуєш мене?» — подумала я, не відкриваючи рота.

«Чую кожну твою думку, кожну іскру твого кохання», — відлунив його голос прямо в моїй голові, такий чіткий і рідний, наче він завжди був там.

Ми сиділи в тиші, насолоджуючись цим новим, неймовірним відчуттям повноти. Тепер ми були не просто коханцями — ми були єдиною системою. І навіть якщо моє тіло там, у далекому білому світі, завмре в нерухомості, моя душа буде бігти поруч із Мінхо, а він буде боротися за кожне моє серцебиття.

Тепер ми більше не боялися порталу.