Розділ 39

У Глейді панував хаос, але цей хаос був цілеспрямованим. Хлопці гострили саморобні мачете, пакували залишки в’яленого м’яса та сухарів, перевіряли кріплення на взутті. Повітря було наелектризоване передчуттям фіналу — або повної свободи, або колективної загибелі.

Ми з Мінхо мовчки піднялися дерев’яними сходами до кімнати у Вежі Бігунів. Тут усе нагадувало про нашу першу ніч, про тіні, що танцювали на стінах, і про обіцянки, які здавалися вічними. Тепер кімната виглядала пусткою, наче вона вже знала, що ми сюди не повернемося.

Мінхо підійшов до вікна, за яким сонце Глейду догорало багряним загравам. Його широкі плечі були напружені. Він різко повернувся до мене, і в його очах я побачила не просто Куратора Бігунів, а людину, яка готова розірвати саму тканину реальності, аби не відпускати мою руку.

— Я бачив те ліжко в білій кімнаті, Маріє, — почав він, і його голос був низьким, як гуркіт далекого грому. — Я бачив ті машини, що дихають замість тебе. І якщо ти думаєш, що я просто подивлюся, як ти зникаєш у тому тумані... ти погано мене знаєш.

Він підійшов ближче, беручи мої холодні долоні у свої гарячі руки.

— Якщо ти підеш у кому, якщо ти вислизнеш звідси — я знайду спосіб «вломитися» у твій світ. Я пробіжу крізь кожен коридор твоєї підсвідомості, я виб’ю двері тієї лікарні й витягну тебе звідти. Чуєш?

Я сумно посміхнулася, відчуваючи, як сльози підступають до очей.

— Мінхо, це не Лабіринт. Там немає дверей, які можна вибити силою. Там тільки медицина і... доля.

Він раптом хитро примружився, і на його обличчі на мить з’явилася та сама знайома зухвала усмішка, яка завжди змушувала моє серце битися швидше.

— О, ти забула? — він легенько підкинув у повітрі уявну іскру. — Я ж маг. Тіні, руни, поглинання енергії... Я навчуся бути настільки сильним чаклуном, що твої лікарі просто збожеволіють, коли побачать, як я виводжу тебе за руку з того стану.

Цей жарт, такий недоречний і водночас такий рятівний, змусив мене тихо засміятися крізь сльози. Але сміх швидко згас, поступившись місцем важкому усвідомленню: завтра може не настати для нас обох.

Я зробила крок вперед, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. Я відчувала запах його шкіри — суміш поту, пилу Лабіринту та лісової свіжості.

— Мінхо... — прошепотіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Поцілуй мене. В останній раз. Так, щоб я запам'ятала цей смак навіть там, у білій палаті. Щоб цей спогад став моїм єдиним якорем.

Він не чекав другого прохання. Його руки миттєво опинилися на моєму обличчі, пальці заплуталися у волоссі, фіксуючи мою голову. Він схилився і накрив мої губи своїми — цього разу не з люттю, а з такою відчайдушною, болісною ніжністю, що в мене перехопило подих. Цей поцілунок був нашою клятвою, нашою спільною таємницею, яку не зможе стерти жоден Омивач.

Я заплющила очі, розчиняючись у ньому, намагаючись ввібрати кожну секунду цієї близькості, поки ми ще були тут, у нашому вигаданому, але такому справжньому світі.

Кімната у Вежі Бігунів занурилася в оксамитові сутінки, і єдиним джерелом світла були останні криваво-червоні промені сонця, що пробивалися крізь вузьке вікно. Повітря між нами наелектризувалося до такої міри, що здавалося — торкнись, і спалахне полум’я.

Мінхо не просто цілував мене — він поглинав мене, наче намагаючись вкарбувати кожну рису мого обличчя, кожен вигин тіла у свою пам’ять на випадок, якщо завтра світ розпадеться на друзки. Його губи, гарячі й вимогливі, спускалися від моїх уст до підборіддя, потім до пульсуючої жилки на шиї, змушуючи мене вигинатися йому назустріч.

— Маріє... — його голос був хрипким рокотом, що вібрував у моїх грудях. — Сьогодні немає правил. Немає гри. Тільки ти. Тільки ми.

Його впевнені, трохи грубі пальці Бігуна почали розстібати мою нову шкіряну форму. Цього разу я не чекала — мої руки, тремтячи від нетерпіння та пристрасті, вчепилися в його сорочку, розриваючи ґудзики, щоб нарешті торкнутися його розпеченої шкіри. Одяг падав на підлогу беззвучно, залишаючи нас оголеними одне перед одним — не лише фізично, а й душею.

У напівтемряві його голі груди здавалися вилитими з бронзи, а шрами від Лабіринту — почесними знаками воїна. Я простягнула руку, повільно проводячи долонею по його ідеальному пресу, відчуваючи, як під моїми пальцями здригається кожен м’яз. Мінхо різко вдихнув, і його Тіні, зазвичай темні й грізні, тепер м’яко, наче шовк, огорнули мої плечі, пестячи шкіру в такт його подиху.

Він підхопив мене на руки і обережно опустив на матрац, але не відпустив ні на секунду. Його тіло накрило моє, і я відчула його повністю — ту саму нестерпну, гарячу твердість, яка цього разу не лякала мене, а кликала. Я інстинктивно обвила його талію ногами, притягуючи до себе, благаючи про це єднання.

— Я бачу тебе... всю тебе, — шепотів він мені в саме вухо, поки його губи пестили мої груди, змушуючи мене стогнати від насолоди, якої я ніколи не знала в тому, іншому світі. — Ти не привид, Маріє. Ти найсправжніше, що було в моєму житті.

Я відчула, як його гарячі долоні ковзнули вниз, розсуваючи мої стегна. Цього разу все було інакше. Біль відступив, розчинений у безмежній довірі. Коли він повільно, дюйм за дюймом, почав входити в мене, я лише міцніше вчепилася в його плечі, вдихаючи запах кедра й пристрасті.

— Мінхо... — мій шепіт перейшов у тихий скрик, коли ми нарешті стали одним цілим.