Розділ 38

Стіни Лабіринту навколо нас здавалися застиглими велетнями, що спостерігали за нашою драмою з байдужою величчю. Я стояла спиною до Мінхо, мої пальці все ще були забруднені землею та соком розчавленого чорного плюща, під яким ховалася кам’яна вирва руни. Я відчувала його присутність кожною клітиною шкіри — цей знайомий жар, який раніше дарував безпеку, а тепер обпікав гіркотою.

Його важке дихання переривало тишу коридору. Я чула, як він зробив крок до мене, як його Тіні невпевнено метнулися по землі, намагаючись торкнутися моїх ніг, але я різко відсахнулася.

— Я знайшла вихід, — вимовила я. Мій голос прозвучав чужо, наче належав не мені, а тій холодній Богині з моїх кошмарів. Він був рівним, відстороненим і позбавленим будь-якої надії.

Я не обернулася. Я не хотіла бачити його обличчя. Не хотіла бачити той розгублений погляд, який він, мабуть, ховав за маскою Куратора, чи ту посмішку, якою він щойно обдаровував Терезу на майданчику. Кожне його слово вночі тепер здавалося мені ілюзією, а його ранкова байдужість — єдиною істиною.

— Маріє, подивись на мене, — його голос здригнувся. Це не був наказ лідера, це було благання. — Що ти верзеш? Який вихід? Ти втекла з Глейду без зброї, ти могла загинути!

Я повільно підняла руку і вказала на руну, що пульсувала в стіні ледь помітним сірим маревом.

— Ось він. Те саме місце з моїх снів, — я нарешті повернула голову, але дивилася не на нього, а кудись крізь нього, у порожнечу коридору. — Це руна. Вона поглине моє світло і твої тіні. Вона відкриє двері до Культу. Ти зможеш вивести своїх людей. Ти зможеш бути вільним, Мінхо. Хіба не цього ти хотів усі ці роки?

Я відчула, як він завмер. Його Тіні різко зжалися, наче від удару.

— Ти знайшла це... сама? — прошепотів він, і в його голосі почувся біль, який він більше не міг приховувати. — Ти ризикувала життям, поки я...

— Поки ти сміявся з іншими? Поки ти робив вигляд, що мене не існує? — я перервала його, і в моєму голосі нарешті прорізалася емоція — гостра, як уламок скла. — Тобі не потрібно більше прикидатися, Кураторе. Я зрозуміла правила. Я — лише інструмент для проходження цього квесту. Я знайшла тобі ключ. Тепер ти можеш завершити свою роботу і забути про моє існування, як ти це робив сьогодні зранку.

Я бачила периферійним зором, як він заплющив очі, а його щелепи стиснулися так сильно, що на щоках заграли жовна. Він зробив ще один крок, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. Я відчула запах його поту, хвої та того самого розпачу, який наповнював і мене.

— Ти нічого не зрозуміла, — хрипко промовив він, простягаючи руку, щоб торкнутися мого плеча, але я знову відхилилася, наче від удару.

— Не торкайся мене, — прошепотіла я, і цього разу мій голос надломився. — Ти вже зробив свій вибір на майданчику. Тепер мій вибір — вивести вас звідси. Відкрий руну, Мінхо. Віддай їй свої тіні. Давай закінчимо цю гру. Мені більше немає чого тут робити.

Я стояла перед ним — маленька, розлючена і нескінченно самотня у своїй новій шкіряній формі, яка тепер здавалася мені поховальним саваном нашої недовгої іскри. Моє фіолетове світло не горіло — воно тліло глибоко всередині, чекаючи моменту, коли руна вип’є його до останньої краплі.

Холодний камінь Лабіринту впивався мені в лопатки, але я майже не відчувала його — жар, що виходив від Мінхо, був сильнішим за будь-яку фізичну перешкоду. Він не витримав. Його самовладання, ця виплекана роками маска незворушного Куратора, розлетілася на друзки.

Він різко скоротив останній сантиметр між нами, втиснувши моє тіло в стіну так, що з легень вилетіло повітря. Його руки по-власницьки і відчайдушно вчепилися в моє волосся, закидаючи мою голову назад, і він накрив мої губи своїми.

Це не був той ніжний, дослідницький поцілунок, що був уночі. Це була лють. Це був чистий розпач людини, яка тоне і намагається вхопитися за останній промінь світла. Його губи обпікали, вони вимагали, благали, каялися без слів. Весь мій крижаний щит, який я так старанно вибудовувала весь ранок, миттєво почав плавитися під цим напором. Серце зрадницько гупнуло об ребра, і на мить я майже піддалася, майже обхопила його шию у відповідь.

Але біль від ранкового ігнорування був ще надто свіжим.

Я вперлася долонями в його напружені голі груди і з силою відштовхнула його. Моє дихання було рваним, губи палали, а в очах стояли неслухняні сльози, які я відмовлялася проливати.

— Досить, — мій голос здригнувся, але я швидко повернула йому сталеву твердість. — Ти вже зробив свій вибір на майданчику, Мінхо. Ти обрав бути лідером, який сміється з Терезою, поки я згораю від невідомості. Тепер не намагайся повернути все назад поцілунком.

Він стояв переді мною, важко дихаючи, його очі були темними, майже чорними від болю та нерозтраченої пристрасті. Його Тіні навколо ніг вирували, наче розлючене море.

— Маріє, я... — він спробував зробити крок, але я виставила руку вперед, зупиняючи його.

— Випускай їх, — наказала я, вказуючи підборіддям на руну, що пульсувала в стіні. — Випускай своїх Тіней. Лабіринт чекає на свою ціну. Нам обом потрібно звідси вибратися, чи не так? Ти — до своїх хлопців, а я — у свій світ, де ніхто не ігнорує мене після того, як назвав «ідеальною».

Я бачила, як він зціпив зуби так, що на щоках заходили жовна. Він зрозумів: зараз я не прийму вибачень.