Розділ 37

Ранок увірвався в кімнату не лагідним промінням, а різким болем у кожному м’язі. Я спробувала поворухнутися, і тіло миттєво відгукнулося натягнутою струною. Це не була звична втома після бігу в Лабіринті — це був солодкий, терпкий відгомін нашої ночі. Пам’ять підкинула уривки: жар його шкіри, шепіт у саму шию, те, як моє фіолетове світло вчора пестило його тіні.

Я посміхнулася, ще заплющивши очі, і простягнула руку вбік, очікуючи відчути гарячий біцепс або шорстку ковдру під його вагою.

Порожнеча.

Холод пробіг по моїй спині швидше за будь-який протяг із відчинених дверей Вежі. Я розплющила очі — ліжко було порожнім і вже встигло охолонути.

«Чому він пішов? Чому... чому він не продовжив вчора?» — ця думка, наче отруйна змія, вжалила мене прямо в серце.

Вчорашній момент зупинки, коли він завмер за крок до повного єднання, тепер здавався мені не виявом турботи, а прихованим сумнівом.

Може, я була надто невмілою? — так, але він про це знав і був дуже ніжний.

Може, моя магія його налякала? — ні, наша магія поєднується, він ніколи цього не лякався.

Чи, може, я просто "не дотягнула" до його очікувань?

У голові спливли розмови з мого колишнього світу. Подруги за чашкою кави часто розповідали історії про «зникнення після бурі». Хлопці, які ставали чужими, щойно з'являлось світло. Я відганяла ці думки, запевняючи себе, що Мінхо — інший. Він не просто хлопець, він — моя душа, викувана в камені цього пекла.

Але страх уже пустив коріння.

Я швидко вмилася холодною водою, намагаючись змити з обличчя сліди вчорашньої пристрасті та сьогоднішньої тривоги. Одягнула нову шкіряну форму Бігуна і відчула, як матеріал тисне на груди, наче броня, що має захистити моє розбите сподівання.

На тренувальному майданчику було гамірно. Хлопці гострили мечі, Томас обговорював щось із Ньютом, а в центрі, біля макета Лабіринту, стояв він.

Мінхо.

Він виглядав бездоганно — зібраний, суворий, справжній Куратор. Але серце впало кудись у п'яти, коли я побачила, що він не один. Поруч із ним стояла Тереза. Вона щось жваво розповідала, торкаючись краю карти, а Мінхо... він сміявся. Це був той самий короткий, упевнений сміх, який вчора належав тільки мені.

Він навіть не повернув голови, коли я підійшла ближче. Його погляд ковзнув по мені, як по звичайному дереву в лісі Глейду — байдуже і мимохідь.

— О, Маріє, ти вчасно, — кинув він через плече, звертаючись до мене так, ніби ми всього лише колеги по нещастю. — Ставай до групи з новачками. Тереза щойно знайшла цікаву закономірність у Лабіринті, ми зараз це обговорюємо.

Він знову повернувся до неї, ігноруючи мій заціпенілий вираз обличчя. Жодного знаку. Жодного таємного погляду. Жодної згадки про те, що кілька годин тому його руки тримали моє життя у своїх долонях.

Я стояла посеред майданчика, і моє фіолетове світло всередині почало тьмяніти, перетворюючись на важкий, холодний свинець.

Слова, які він шепотів мені вночі, досі відлунювали в моїх вухах, наче солодке прокляття. «Ти мій дім... Ти моє світло...» Вони здавалися такими міцними, такими непорушними, як самі стіни Лабіринту. Я все ще відчувала на своїй шкірі жар його долонь, пригадувала, як він завмирав, боячись завдати мені болю. Як він міг називати мене «ідеальною», а тепер дивитися крізь мене, наче я — просто порожнє місце на мапі?

Я стояла за кілька кроків від них, і кожна секунда їхнього сміху впивалася мені в серце дрібними скалками. Тереза щось пояснювала, активно жестикулюючи, а Мінхо кивав, і в його погляді була та сама зосереджена цікавість, яку я вважала нашою особливою таємницею.

— Маріє, ти чуєш? — голос Мінхо пролунав різко, вириваючи мене з заціпеніння. — Я сказав: бери спорядження і ставай до відпрацювання блоків. 

Він навіть не глянув мені в очі. Його тон був сухим, майже роздратованим, як у вчителя, якому набрид неслухняний учень. Жодної іскри, жодного натяку на те, що кілька годин тому він цілував мене. Всю.

В мені піднялася хвиля гіркоти, змішаної з люттю. Фіолетове світло всередині смикнулося, потривожене моїм болем, але я силою придушила його.

«Невже я для нього — просто черговий Бігун? — подумала я, стискаючи кулаки так, що нігті впилися в долоні. — Невже він злякався того, що відчув? Чи, може, він просто отримав те, що хотів, і тепер я йому більше не потрібна?»

Ця думка була настільки болючою, що мені захотілося закричати. Я відчула, як до горла підкочується клубок. Дівчата в моєму світі мали рацію — іноді найближча людина стає найхолоднішою саме тоді, коли ти відкриваєш їй свою душу.

Я різко розвернулася і пішла до стійки зі зброєю, не сказавши ні слова. Я не збиралася показувати йому свої сльози. Якщо він хоче бачити в мені лише Бігуна — він його отримає.

Відчай має особливий смак — він холодний і гострий, як лезо сталі. Я ігнорувала занепокоєні погляди Ньюта та пропозицію Томаса відпрацювати випади разом. Мені не потрібна була їхня жалість. Мені потрібен був вихід для тієї бурі, що розривала мене зсередини.

Кожен мій рух був механічним, але наповненим убивчою силою. Я била манекен так, наче це був сам Омивач, наче це був цей клятий Лабіринт, наче це був мій власний біль.

Удар — розворот — блок.

Жорстко. Безжально. Прямолінійно. Я повторювала все, чого навчив мене Мінхо, але тепер ці рухи не були танцем двох душ. Це була війна. Війна в иоєму серці.