Розділ 33. Мінхо

Я влетів у хащі, розсуваючи гілля руками, поки очі гарячково шукали знайоме фіолетове мерехтіння. Побачив її біля підніжжя старого дуба — вона зщулилася, перетворившись на крихітний, беззахисний клубочок, що тремтів від кожного звуку лісу.

Але варто було моїй підошві хруснути сухою гілкою, як вона зреагувала миттєво. Марія вскочила на ноги з такою грацією та швидкістю, що в мене на мить перехопило подих. Вона дременула вглиб лісу, наче пантера — стрімка, гнучка, невловима.

«Не дарма Албі відправив її в Бігуни», — промайнуло в моїй голові, поки я зривався з місця, напружуючи всі м'язи, щоб не дати їй зникнути в гущавині.

Вона була швидкою, але я знав ці стежки краще за власну долоню. Я наздогнав її біля схилу, різко перегородивши шлях, і в останній момент встиг підхопити, коли вона мало не впала від виснаження.

— Стій! Маріє, стій! — видихнув я, замикаючи її у своїх обіймах.

Те, що я відчув у ту мить, злякало мене сильніше за Химеру чи Омивача. Вона була крижаною. Наскрізь. Її шкіра на дотик нагадувала холодний мармур Кістяної Пастки, а тіло здригалося від такого сильного дрижання, що я ледь міг її втримати. Вона занадто довго пробула тут, у тіні, де холод лісу змішався з її власним внутрішнім розпачем.

— Ти змерзла... Богине, ти зовсім задерев’яніла, — прошепотів я, намагаючись зігріти її своїми руками.

Я відчував, як крізь її тонку форму Бігуна пробивається цей мертвий холод. Її пальці, що вчепилися в мої передпліччя, були немов бурульки. Вона тремтіла так сильно, що її зуби цокотіли, а подих виривався з грудей рваними, хрипкими поштовхами. Я притиснув її до своїх грудей, накриваючи своїм теплом, своїми Тінями, намагаючись створити хоч якийсь бар’єр проти цієї холоднечі.

Вона не пручалася. Просто обм’якла в моїх руках, сховавши обличчя на моєму плечі. Я відчував, як кожна її судомне дрижання відгукується в моєму серці. Вона була такою сильною там, у Лабіринті, а зараз... зараз вона була просто дівчиною, яка замерзала — і фізично, і душевно.

— Я тут, — я притиснув підборіддя до її маківки, відчуваючи запах хвої та пилу в її волоссі. — Чуєш? Я тебе не відпущу. Ти більше не будеш одна.

Я розстебнув свою жилетку Бігуна і спробував загорнути її в неї, ділячись кожним градусом свого тепла. Мої Тіні, відчуваючи мій гнів на цей холод, почали густішати навколо нас, створюючи теплий кокон, що не пропускав вітер.

Я відчув, як її тіло поступово обм’якає в моїх руках, але холод не відступав — він ніби просочувався з самої землі Лабіринту. Я не міг дозволити їй мерзнути тут ні секунди більше. Кожна мить у цьому лісі здавалася мені небезпечною.

— Тримайся міцніше, — прошепотів я їй на вухо.

Я заплющив очі, зосереджуючись на тій темній силі, що завжди пульсувала в моїх жилах. Раніше я використовував Тіні лише для того, щоб швидше бігати або бачити в темряві, але зараз... зараз мені було начхати на межі. Я дозволив своїй люті та любові злитися в одне ціле.

Чорний туман, густий і теплий, наче розплавлений оксамит, почав підійматися від моїх ніг. Він миттєво обгорнув нас, стираючи обриси дерев і звуки лісу. Я відчув, як простір навколо нас викривився. Марія скрикнула від несподіванки, її пальці боляче вп'ялися в мої плечі. Секунда абсолютної невагомості, де не було ні верху, ні низу — лише пульсація наших сердець.

І ось ми вже в центрі нашої кімнати у Вежі.

Я обережно опустив її на ліжко, не випускаючи з обіймів. Тіні повільно розсіялися, залишаючи після себе лише легкий запах озону. Марія дивилася на мене широко розплющеними очима, у яких шок поступово витісняв сльози.

— Ти... ти щойно... — вона запнулася, намагаючись підібрати слова. — Ти переніс нас через Тіні? Я не знала, що ти так можеш.

Я важко видихнув, відчуваючи неймовірну втому після такого стрибка, але не подав виду. Я знову пригорнув її до себе, загортаючи в ковдру, наче найцінніший скарб у світі.

— Маріє, послухай мене, — я взяв її обличчя у свої доліні, змушуючи дивитися прямо на мене. — Мені абсолютно все одно, звідки ти прийшла. Мені байдуже, хто я в тому твоєму світі — персонаж, тінь чи просто ім'я на папері.

Я зробив коротку паузу, щоб вона відчула кожне моє слово.

— Для мене важливо тільки те, що відбувається зараз. Важливо, що ти тремтиш у моїх руках. Важливо, що ти врятувала Бена. Важливо, що коли я дивлюся на тебе, я відчуваю себе живим вперше за всі ці кляті роки в Глейді. Якщо ти — "помилка", то я хочу бути частиною цієї помилки. Якщо цей світ має розвалитися через правду — нехай розвалюється. Але я не відпущу тебе.

Я притиснув своє чоло до її.

— Зараз ми тут. Ти і я. І ніякий Омивач не переконає мене, що це нереально.

Я дивився на неї, загорнуту в ковдру, і в мені боролися два різні Мінхо. Один — той самий зухвалий Бігун, який звик брати те, що хоче, і який зараз понад усе на світі бажав схилитися до її обличчя, відчути її дихання на своїх губах і нарешті здійснити ту обіцянку, яку перервав Ньют.

Я так хотів побачити, як цей чарівний рум’янець знову розквітає на її щоках, витісняючи мертвотну блідість лісу. Боги, минулого разу це було просто неймовірно — те, як вона зніяковіла, як її фіолетове світло здригнулося від моєї близькості. Це було найпрекрасніше, що я бачив за всі три роки в цьому кам’яному пеклі.