Розділ 32. Мінхо

Коли ми йшли коридором до зали Ради, моє тіло все ще пам'ятало тепло Марії. Лише кілька хвилин тому, у тиші нашої кімнати, світ стиснувся до розмірів її очей. Я бачив, як вона хвилювалася — те, як вона затамувала подих, як її зіниці розширилися, коли я нахилився ближче. Вона була такою... справжньою. Недосвідченою, тендітною у своїй ніжності, і це викликало в мені дике, майже первісне бажання захистити її від усього світу. Вона почервоніла — боги, це було так мило, так щиро — але не відсахнулася. Вона чекала на мій поцілунок. І якби не Ньют із його «вчасним» стукотом, я б нарешті дізнався, який на смак цей «сонячний камінь», що світиться в її душі.

— Ми не закінчили цю розмову, — пообіцяв я їй тоді. І я мав на увазі кожне слово.

Коли ми зайшли в зал і вона впевнено сказала Албі: «Зі мною ж був Мінхо», моє серце пропустило удар. Почути це перед «старшим братом», перед лідером Глейду... Це було краще за будь-яку нагороду. Вона довіряла мені своє життя.

Але потім... потім почалося пекло.

Слова Томаса й Албі падали на мене, як розпечене каміння. Розповідь про марення Бена спочатку здавалася маячнею, поки я не відчув, як рука Марії в моїй долоні стала крижаною. А потім вона заговорила сама.

Кожне її слово вбивало в мені частину того світу, який я будував роками. Книга? Фільм? Історія? Я відчував, як земля вислизає з-під ніг.

Я — найкращий Бігун, людина, яка три роки штурмувала стіни Лабіринту, виявляється... вимисел? Рядки в чиємусь сценарії? Тінь на склі?

На мить у мені спалахнула лють. Не на неї — на всесвіт. Як він смів зробити мої страждання, мої втрати й мій піт лише розвагою для іншого світу? Я подивився на Марію, і в голові зашуміло. Вона знала, що я загину? Чи що я виживу? Вона дивилася на нас, як на героїв драми?

Але потім я побачив її сльози.

Вони не були «сценарними». Вони були справжніми, солоними й сповненими такого болю, який неможливо вигадати. Коли вона вибачилася і вибігла, вирвавши свою руку, я відчув фізичну рану в грудях. В ту ж мить мені стало абсолютно плювати, звідки вона прийшла. З неба, з іншого виміру чи з фантазії якогось божевільного письменника.

Вона — та дівчина, яка ледь не загинула в Кістяній Пастці, намагаючись врятувати мого друга. Вона — та, хто забирав біль Бена на себе, викручуючись у конвульсіях. Вона — та, хто вперше за три роки змусила мене відчути щось, окрім обов'язку та втоми.

Вона зараз тут. Вона тепла. Вона плаче.

Якщо Омивач хоче її стерти, йому доведеться спочатку пройти крізь мої Тіні. Якщо цей світ — лише гра, то я збираюся грати за своїми правилами.

Я різко підвівся, стільчик із гуркотом відлетів назад.

— Мінхо, чекай! — крикнув Албі, але я навіть не озирнувся.

Ньют щось намагався сказати, Томас дивився в стіну, але я їх не чув. У моїй голові пульсувала лише одна думка: вона думає, що ми тепер її ненавидимо. Вона думає, що вона тут «помилка».

«Ти — моя єдина правда в цьому фальшивому світі, Маріє», — подумав я.

Я не збирався дозволити їй страждати наодинці. Мені було байдуже, що я — персонаж книги. Якщо я персонаж, то я напишу свій власний фінал. І в цьому фіналі я ні за, що її не відпущу.

Я вискочив із зали, ігноруючи поклики Албі. Мої Тіні випередили мене, розтікаючись по траві Глейду, шукаючи її фіолетовий слід. Я знав, куди вона побігла. У ліс. Туди, де можна сховатися від очей, але не від мене.

— Я знайду тебе, Марія Вінд, — прошепотів я, зриваючись на біг. — І мені байдуже, скільки світів нас розділяє. Зараз ти в моєму світі. І я тебе не віддам.