Розділ 30

Пам'ять про те, як я опинилася у нашій кімнаті, стерлася, наче її злизав той самий Омивач. Останнє, що я пам’ятала — це сирість трави під пальцями й полегшення від того, що ми вдома.

Я повільно потягнулася, і кожен м’яз відгукнувся тупим, ниючим болем. Тканина форми Бігуна, все ще вкрита засохлим брудом і пилом Кістяної Пастки, неприємно стягувала шкіру, але це було неважливо. Тому що поруч я відчула знайоме, заспокійливе тепло.

Я ледь привідкрила очі. Світло ранку м’яко пробивалося крізь вікно вежі, вихоплюючи порошинки, що танцювали в повітрі. Мінхо лежав поруч. Він спав, міцно обіймаючи мене, наче я була його єдиною опорою в цьому хиткому світі — як плюшева іграшка, яку боїшся випустити з рук навіть уві сні.

Його обійми були владними й міцними, але в цій хватці відчувалася неймовірна ніжність. Зараз він не був тим зухвалим Бігуном Бігунів, який кидав виклик Лабіринту. Його обличчя було абсолютно спокійним, розслабленим, без звичної зморшки між бровами. Він виглядав майже вразливим.

Я затамувала подих, боячись ворухнутися, щоб не зруйнувати цю рідкісну мить тиші. Дивлячись на те, як мірно підіймаються й опускаються його плечі, я відчула, як губи самі собою розпливаються в усмішці. Ми врятували Бена. Ми повернулися. І зараз, у цій маленькій кімнаті на вершині вежі, Лабіринт здавався чимось дуже далеким.

Я обережно, ледь торкаючись, погладила його по руці, що лежала на моїй талії. Тіні навколо нас дрімали, м'яко переплітаючись із залишками мого фіолетового сяйва, створюючи ідеальний кокон безпеки.

Сон знову зморив мене — глибокий, без сновидінь, наче організм нарешті отримав дозвіл на перезавантаження. Коли я вдруге розплющила очі, сонячне світло вже заливало кімнату золотом. Я не ворушилася, просто відчувала, як погляд Мінхо вивчає моє обличчя.

Він помітив, що я прокинулася. Його губи, теплі й м'які, торкнулися мого чола в довгому, ніжному поцілунку. Він не поспішав відсторонюватися, затримавшись так на кілька секунд, ніби перевіряв, чи я справді реальна.

— Ти навіть не уявляєш, — тихим, хрипким від сну голосом почав він, продовжуючи обіймати мене. — Що я відчув у ту мить, коли ти сказала мені бігти без тебе.

Він зробив глибокий вдих, і я відчула, як напружилися його м'язи, хоча він намагався говорити спокійно.

— Це було так, наче весь Лабіринт рухнув мені на груди. У Фортеці ми звикли до правил: "залиш того, хто впав", "не повертайся після заходу сонця", "виживання понад усе". Я вчив цьому інших роками. Але коли ти промовила ці слова... — він на мить замовк, підбираючи вирази. — Я зрозумів, що всі ці правила — сміття.

Мінхо підвівся на лікті, заглядаючи мені прямо в очі. В його погляді не було звичної іронії, лише оголена правда.

— В ту секунду я зненавидів себе за те, що я Бігун. Зненавидів Бена за те, що він поранений. Зненавидів Лабіринт. Але найбільше я відчув жах. Не від Химери, яка могла з'явитися будь якої хвилини, і навіть не від Омивача, ні. Я відчув жах від світу, де немає тебе. Це було схоже на порожнечу, яку не заповнять жодні спогади, жодні тіні.

Він обережно відкинув пасмо волосся з мого обличчя. Його рука все ще трохи тремтіла.

— Коли ти просила мене врятувати Бена, ти просила мене залишити частину своєї душі в тій Кістяній Пастці. Я ніколи б не зробив цього, Маріє. Навіть якби стіни зійшлися. Я б залишився там, з тобою. Щоб ти не була самотньою, коли прийде Омивач.

Він гірко посміхнувся, ніби визнаючи свою слабкість перед цим почуттям.

— Ти змінила мене. Тепер я не просто Бігун, який шукає вихід. Тепер я той, хто будь-що має захистити свій дім. А мій дім — це не Фортеця. Мій дім там, де ти.

Я відчула, як моє серце пропускає удар. Слова Мінхо були сильнішими за будь-яку магію, яку я коли-небудь відчувала.

Мінхо опустив голову ще нижче, і простір між нами скоротився до ледь помітного міліметра. Я відчувала його гарячий подих на своїх губах, і це лоскотало шкіру, змушуючи серце битися так шалено, наче я знову бігла Кістяною Пасткою. Наші носи ледь торкалися один одного, і цей легкий контакт здавався електричним.

Я дивилася в його очі й бачила там справжній шторм: там була і та сама залізна рішучість Бігуна, і глибока, майже болюча ніжність, яку він так старанно ховав від усього світу.

«Це може бути моїм першим поцілунком», — промайнуло в голові, і від цієї думки пальці на моїх руках мимоволі стиснули ковдру.

Хвилювання накочувалося хвилями. Це було сюрреалістично. Людина, яку я колись бачила лише на екрані, за чию долю я переживала, сидячи в безпеці свого старого світу, зараз була тут. Реальний Мінхо — зі шрамами, запахом пилу та хвої, з теплими руками й голосом, від якого дрижали підколінки. Я закохалася в образ, але тепер переді мною була жива людина, яка ризикувала життям, щоб не залишити мене в темряві.

Мої очі хаотично бігали по його обличчю: по густих бровах, по лінії підборіддя, зупиняючись на його губах. Він завмер, даючи мені вибір, даючи мені можливість відсторонитися, якщо я не готова. Його Тіні навколо нас стали зовсім тихими, наче теж затамували подих.

Я відчула, як моє фіолетове світло всередині грудей м’яко відгукнулося на його близькість, пульсуючи в унісон із його серцем. Я більше не боялася. Я хотіла цього.