Розділ 29

Час став нашим найлютішим ворогом. Сонце, яке ми не бачили за велетенськими стінами, невблаганно схилялося до горизонту, і тіні Лабіринту ставали довшими, густішими й холоднішими. Ноги налилися свинцем, кожен крок по нерівному каменю відгукувався гострим болем у моїх ребрах, а вага Бена, якого ми тягли на собі, здавалася нестерпною.

Ми йшли вже кілька годин, але вихід усе ще був десь там, за поворотами нескінченних коридорів. Повітря стало настільки густим, що його важко було вдихати.

Я відчувала, як мої сили витікають, наче вода крізь пальці. Передача болю висмоктала з мене все, що залишалося після поранення. Перед очима почали плавати темні плями, а фіолетове сяйво на моїх руках згасло до ледь помітного, тьмяного мерехтіння.

— Мінхо... — мій голос прозвучав як сухий хрип. Я зупинилася на мить, хапаючи ротом повітря. — Я... я більше не можу. Ноги... не слухаються.

Мінхо різко зупинився, перехоплюючи Бена міцніше. Його власне обличчя було вкрите потом і пилом, але в очах горіла та сама дика впертість, яка робила його найкращим Бігуном. Він глянув на довгий коридор попереду.

— Пів години, Маріє, — промовив він, і в його голосі я почула прихований розпач. — У нас залишилося щонайбільше тридцять хвилин до закриття воріт. Якщо ми не додамо швидкості, ми залишимося тут. А Омивач... він уже близько. Я відчуваю, як стіни за нашою спиною починають вібрувати.

Він підійшов ближче, підставляючи мені вільне плече, фактично беручи на себе і вагу Бена, і мою. Його Тіні витягнулися, намагаючись підштовхнути нас вперед, наче невидимий вітер у спину.

— Тільки не здавайся, — прошепотів він, притискаючи мене до себе. — Попереду останній поворот перед головним коридором. Я не залишу тебе тут. Навіть якщо мені доведеться нести вас обох на собі.

Я кивнула, хоча голова паморочилася так, що світ ішов обертом. Ми зробили наступний крок, потім ще один. Кожна секунда цокала в моїй голові, як вирок. Десь далеко позаду почувся дивний звук — не механічний скрегіт Грівера, як у фільмі, а м’яке, вологе шелестіння, наче велетенська губка стирала камінь.

Омивач почав свою роботу. І ми були наступними в його списку «помилок».

Ми бігли з усіх сил. Але я спіткнулась.

— Мінхо, зупинись! — я майже впала на коліна, вириваючи свою руку з його хватки. — В нас не вийде вибратися, якщо ти будеш нести нас двох. Ти ж сам це бачиш!

Він різко розвернувся, важко дихаючи, його груди ходили ходором. Очі в нього були дикі, наповнені відчаєм, якого я ніколи раніше не бачила.

— Сядь і замовкни, Маріє! — гаркнув він, намагаючись знову підтягнути мене вгору. — Я не питав твоєї думки. Ми йдемо. Всі разом.

— Подивись на сонце! Його вже немає! — я перейшла на крик, і мій голос зірвався, переходячи в хрип. — Це означає, що у нас залишилося двадцять хвилин, можливо менше! Двадцять хвилин до того, як ми всі троє застрягнемо тут! Ти не встигнеш, Мінхо. Ти знесилений. Якщо ти будеш тягнути мене, ми всі троє залишимося тут на поталу Омивачу.

— Я сказав — ні! — він схопив мене за плечі, і я відчула, як його руки тремтять. — Ти хоч розумієш, про що ти просиш? Ти просиш мене залишити тебе тут? Після всього? Після того, як я... — він заткнувся, ковтаючи слова, які не наважувався вимовити вголос.

— Я прошу тебе врятувати Бена! — я вчепилася в його сорочку, дивлячись прямо в його очі, що налилися сльозами люті. — Він — твій найкращий друг. Він знає про Омивача. Він — ключ до виходу. Бери його і біжи. Моїх сил вистачить лише на те, щоб трохи затримати те, що йде за нами. Моє світло... воно ще може дати вам шанс.

— Ти дурна, маленька дівчинко, — прошепотів він, і його голос здригнувся від болю. — Ти думаєш, я зможу вийти крізь ті ворота, знаючи, що ти залишилася за ними? Ти думаєш, я зможу жити в тій чортовій Фортеці, бачити твоє порожнє ліжко? Та я краще здохну тут разом із тобою, ніж покину тебе в цій темряві!

— Це не героїзм, Мінхо, це самогубство! — сльози нарешті потекли моїми щоками, залишаючи брудні доріжки на пилу. — Якщо ми всі загинемо, ніхто не дізнається правди. Омивач просто "стере" нас, наче нас ніколи не існувало. Будь ласка... як Бігун Бігунові... зроби те, що маєш.

Мінхо раптом притягнув мене до себе, врізаючись своїми губами в моє чоло в короткому, майже болючому поцілунку. Він відсторонився лише на міліметр, наші подихи змішувалися.

— Ти — не "помилка", яку можна стерти, — видихнув він, і в його погляді з'явилося щось настільки тверде, що мені стало страшно. — І я не збираюся перевіряти, як працює цей світ без тебе. Навіть не думай прощатися. Ми вийдемо звідси втрьох. Або ми втрьох станемо частиною цієї Кістяної Пастки.

Він підхопив Бена, закидаючи його руку собі на шию, а іншою рукою залізною хваткою вхопив мене за талію, фактично відриваючи мої ноги від землі.

— А тепер біжи, Маріє. Біжи так, наче від цього залежить твоє життя — бо так воно і є. І якщо ти впадеш, я просто тягтиму тебе по камінню, але я тебе не покину. Ти чуєш? НІКОЛИ!

Позаду нас шелестіння Омивача перетворилося на низький гул. Стіни почали зближуватися. Ми кинулися вперед у останній, божевільний забіг, де кожен вдих був як останній.

Останні метри здавалися нескінченними. Повітря розпеченим залізом обпікало легені, а ноги вже не відчували опору землі — я рухалася лише завдяки залізній хватці Мінхо. Раптом моя стопа зачепилася за нерівний камінь, і я важко полетіла вперед.