Розділ 28

Щойно ми заглибилися в цей сектор, повітря стало важким і холодним, а запах вогкості змінився на солодкуватий, нудотний присмак старої смерті. Я одразу зрозуміла, чому цю частину назвали Кістяною Пасткою.

Гострі виступи на стінах, що нагадували викривлені ребра, були лише початком. Коли я випадково опустила погляд донизу, під моїми черевиками щось тріснуло. Я завмерла, і коли усвідомила, на що саме наступила, миттєво стала блідішою за полотно. Різко закрила рот рукою, щоб не закричати, відчуваючи, як шлунок підкочується до самого горла.

Там, під тонким шаром пилу та моху, біліли тисячі уламків. Це були людські кістки. Деякі були потрощені в порох, інші — ціліші, наче мовчазні свідки тих, хто не встиг повернутися до воріт до заходу сонця. Хтось залишився тут на ніч, хтось не втік від химер, а хтось зустрів «щось страшніше», про що Мінхо завжди говорив із такою темною серйозністю. Це було справжнє кладовище, замуроване в стінах.

Я відчула, як мої коліна починають тремтіти. У моєму світі — звідки я прийшла сюди — смерть була стерильною, лікарняною, а тут вона була грубою, обгризеною кам'яними стінами.

Мінхо зупинився і обернувся до мене. Його тіні навколо ніг стали густішими, наче намагалися закрити від моїх очей цей жах. Він побачив мій переляк і на мить поклав руку мені на плече, стискаючи його — сильно, до болю, щоб повернути мене в реальність.

— Не дивись вниз, Маріє, — прошепотів він, і в його голосі була не злість, а похмуре попередження. — Дивись тільки на мої плечі. Вони вже мертві, а Бен — ні. Якщо ми зараз піддамося страху, ми просто додамо свої кістки до цієї купи.

Він підняв свій факел трохи вище, і світло вихопило з темряви подальший шлях. Між гострими "ребрами" стін, десь там попереду, почувся слабкий, ледь чутний стогін.

— Він там, — коротко кивнув Мінхо. — Ходімо.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись не думати про те, по чому я ступаю. Моє фіолетове світло на кінчиках пальців спалахнуло яскравіше, розганяючи темряву Кістяної Пастки.

Ми просувалися далі, і звук хрипкого, свистячого дихання Бена ставав дедалі чіткішим, перекриваючи моторошне відлуння наших власних кроків по кістках. Я вчепилася поглядом у спину Мінхо, як у єдиний якір у цьому кошмарі. Кожен мій вдих був важким, наповненим пилом і запахом заліза, але я змушувала себе дихати глибоко, борючись із запамороченням.

Раптом Мінхо різко зупинився. Світло його факела і моє фіолетове сяйво вихопили з темряви постать, що розпласталася на підлозі між двома гострими виступами стін.

Це був Бен. Але від того Бена, якого я знала, залишилася лише тінь.

Мене знудило в ту ж мить, як я побачила його в яскравому світлі. На ньому не було живого місця: його форма Бігуна була пошматована, наче папір, і просякнута темною, майже чорною кров’ю.

Найжахливішим було те, що Кістяна Пастка виправдала свою назву до кінця. Один із гострих кам’яних виступів, схожий на ікло, пройшов крізь його плече, буквально прибивши хлопця до стіни. Його ліва нога була вивернута під неприродним кутом, а шкіра навколо численних рваних ран на грудях почала вкриватися дивними синювато-чорними венами, що пульсували. Це не був просто поріз — це було щось гірше. Обличчя Бена було землисто-сірим, губи посиніли, а очі, напіввідкриті й каламутні, блукали порожнечею, не впізнаючи нас.

— Богине... — видихнула я через силу, відчуваючи, як магія в моїх руках починає лихоманити від страху.

Мінхо впав на коліна поруч із ним. Я вперше побачила, як у цього залізного хлопця здригнулися руки.

— Бен! Бен, дивись на мене! — голос Мінхо зірвався на хрип. — Ми тут. Ти чуєш? Не смій закривати очі!

Бен видав звук, який навряд чи можна було назвати людським — довгий, болісний стогін, від якого в мене похололо в душі. Його пальці безпорадно шкребли по підлозі, розгрібаючи попіл і уламки старих кісток, наче він намагався за щось зачепитися, щоб не впасти в безодню.

Я бачила, що зволікати не можна. Магія всередині мене підказала: звичайними бинтами тут не допомогти. Потрібно було щось набагато потужніше, щоб зупинити те, що вбивало його зсередини.

Я зробила над собою неймовірне зусилля, ковтаючи клубок у горлі. Нудота відступила, поступившись місцем холодній, гострій рішучості. Я підійшла до Мінхо й поклала руку йому на передпліччя, стискаючи так міцно, щоб він відчув — я тут, я прийшла до тями.

— Мінхо! Дивись на мене! — я змусила його підняти погляд. — Ми його не покинемо. Але звичайними ліками ми лише змарнуємо час. Він не витримає дороги назад.

Мінхо дивився на мене розгублено, і це було найстрашніше — бачити його таким. У моїй пам'яті раптом сплив образ із того «іншого світу» — серіал про вовків, де вони могли забирати чужий біль собі. Це не було просто кіно, це було знання, яке зараз здавалося єдиним виходом.

— Навчи мене забирати біль, — швидко промовила я. — Твої тіні... вони вміють поглинати енергію. Ти можеш навчити мене перенаправити його муку в моє світло. Хоча б частину.

Очі Мінхо розширилися від жаху.

— Ти з глузду зсунулася? — він майже закричав, відштовхуючи мою руку. — Ти сама ледь на ногах стоїш! Його біль тебе просто зламає, Маріє. Це не просто поріз, це отрута Лабіринту. Я не дозволю тобі цього зробити!

— Мінхо, подивися на нього! — я вказала на Бена, чиї вени вже чорніли в очах. — Він помирає зараз. Якщо я не візьму на себе частину цього болю, його серце зупиниться ще до того, як ми витягнемо те ікло з його плеча. Ти сам казав, що моє світло і твої тіні — це баланс. Допоможи мені стати цим балансом для нього.