Розділ 27

Гучний, несамовитий стукіт у двері вирвав нас із солодкого, безтурботного забуття. Я тихо застогнала від болю — під час сну ми з Мінхо мимоволі переплелися тілами, і я невдало повернулася на ще не до кінця загоєні ребра. Ми були одягнені, заснули просто так, знесилені власною близькістю, і тепер це відчуття захищеності в його обіймах здавалося таким крихким.

Не чекаючи відповіді, двері з гуркотом відчинилися. На порозі стояли Ньют і Томас.

— Мінхо, ти, звісно, великий любитель... — почав було Ньют, але напівслові замовк, перевівши погляд на нас. Його очі округлилися. — О, я бачу, в нас тут нові методи реабілітації? Тренування «тіло до тіла» перейшли в стадію глибокого сну?

Томас, що стояв за його спиною, ледь помітно всміхнувся, хоча в його очах вже пробивалася тривога.

— Гей, друзі, це, звісно, мило, але навряд чи Албі оцінить, що ви тут влаштували притулок для закоханих, поки...

Мінхо миттєво відсторонився від мене, його обличчя вмить набуло звичної кам'яної маски, хоча кінчики вух видавали його ніяковість. Він різко встав, допомагаючи мені підвестися, і його рух був таким швидким, що я ледь не спіткнулася.

— Що сталося? — голос Мінхо прозвучав як удар батога.

Веселощі Ньюта і Томаса зникли в ту саму секунду. Паніка, яку вони намагалися приховати за жартами, вихлюпнулася назовні.

— Бен, — швидко сказав Томас, роблячи крок уперед. — Він не повернувся з Лабіринту. Вчора ввечері, коли стіни вже майже зійшлися, він не встиг. Ми думали, він загинув... але потім...

Ньют витяг з-за пазухи зім'ятий аркуш паперу. Він був дивним, наче обпаленим по краях, і від нього йшло слабке, вмираюче світіння — магічний слід.

— Він прислав це магією, — тихо сказав Ньют, передаючи листа Мінхо. — Він живий. Принаймні, був живий на момент відправки. Він написав, що серйозно поранений і не може рухатися. Він у Кістяній Пастці.

Мінхо схопив листа, його погляд бігав рядками. Я підійшла ближче, відчуваючи, як моє власне світло всередині починає неспокійно тремтіти. Бен був нашим другом. І якщо він поранений у Лабіринті, де зараз повна темрява і монстри...

— У Кістяній Пастці?! — вигукнув Мінхо, кидаючись до свого спорядження. — Це майже кінець Лабіринту! Якщо він не рухається, його знищать Химери або ще щось набагато страшніше. 

Я здивувалась. Ніхто ніколи не казав за мій період в Фортеці, що є щось «набагато страшніше» ніж Химери. 

— Нам треба йти зараз, — сказав Томас, стискаючи кулаки. — Якщо ми не встигнемо до закриття воріт сьогодні, або якщо Химери його знайдуть першими...

У моїй голові мигтіли уривки того світу, де я бачила фільм і бачила долю Бена, який заразився смертельним вірусом. Але тут, у цьому суворому середньовіччі, реальність була ще жахливішою: будь-яка глибока рана в Лабіринті — це не просто біль, це квиток до зараження крові, від якого в цих умовах не було порятунку. Я мала врятувати його. Вже не просто силою кулона, а своєю власною енергією, яка тепер була частиною мене. Можливо, власна сила не дасть забути свою сім'ю.

 Я не могла дозволити йому померти так, як у моїх спогадах.

— Маріє, ти залишаєшся тут, — голос Мінхо прозвучав як наказ, не терплячий заперечень. Він затягував ремені спорядження, його обличчя було напруженим. — Ти ще не відновилася повністю. Ти не підеш у Лабіринт.

— Ти з глузду з'їхав?! — я підскочила з ліжка, ігноруючи біль у ребрах. — Він поранений, Мінхо! Його кров може запалитися від найменшого бруду, а ти хочеш, щоб я сиділа тут і чекала новин? Я не збираюся грати в "тендітну дівчину"!

Ньют і Томас, що стояли біля дверей, перезирнулися. Ньют намагався приховати посмішку, підштовхнувши Томаса ліктем.

— О, ось і стара-добра Марія повернулася, — пробурмотів Ньют, ледь стримуючи смішок. — Здається, Мінхо, твій авторитет сьогодні під великою загрозою.

Мінхо роздратовано кинув на них погляд, а потім знову повернувся до мене, роблячи крок у мій бік.

— Це не дискусія. Я не поставлю твоє життя під удар.

Я зробила крок назустріч, відчуваючи, як фіолетове світло починає пульсувати на кінчиках моїх пальців — без кулона, без зусиль, просто від моєї люті та рішучості.

— Ти не розумієш!? — я кинула на стіл пергамент з картою, яку ми вчора розробляли разом. —  Ми єдині, у кого в цих клятих стінах Лабіринту все ще зберігається магія, здатна протистояти тому, що там ховається! Якщо ти підеш без мене, ти втратиш час, намагаючись пробитися через перешкоди, які я можу просто розсіяти. Ти хочеш врятувати Бена чи хочеш довести, що я слабка?

Я відчувала, як мої спогади про сім'ю — маму, тата, сестру — на мить спалахнули в пам'яті, наче світло маяка. Я не забула їх. Я не можу їх забути. І я не дозволю цій реальності відібрати в мене ще одного друга.

Мінхо замовк. Його погляд зустрівся з моїм, і в ньому боролися здоровий глузд і довіра до моїх здібностей. Він бачив, що я не відступлюся, навіть якщо йому доведеться нести мене на руках.

— Томас, — тихо покликав Мінхо, не відводячи від мене очей. — Бери медикаменти. Ми йдемо.

Він зробив крок до мене і прошепотів так, щоб тільки я почула:

— Якщо ти хоча б на хвилину відчуєш, що слабшаєш — відразу кажеш мені. Я не вибачу собі, якщо з тобою щось станеться.