Розділ 26

Ми повернулися на наш пустир, коли сонце вже сховалося за стіни, залишаючи Глейд у полоні теплих сутінків. Повітря було нерухомим, наче сам світ затамував подих, спостерігаючи за моїм поверненням.

Мінхо не поспішав. Він розумів, що моє тіло ще пам’ятає кожен удар, тому рухи були повільними, майже обережними.

— Не розраховуй лише на силу рук, Маріє, — тихо пояснював він, підходячи ближче. — Сила йде від ніг, через корпус. Меч — це лише продовження тебе, твоїх рук.

Він підійшов зі спини, щоб підправити мій хват. Його долоні, теплі й мозолисті, м’яко лягли на мої руки, коригуючи кут нахилу клинка. Його подих торкнувся моєї щоки, а груди на мить притиснулися до моєї спини, створюючи відчуття абсолютної безпеки.

У цей момент моє серце зрадило мене. Воно закатало так гучно і швидко, що я злякалася, чи не чує він цього ритму. У моєму минулому житті — тому, про яке я розповідала як про сон — ніколи не було хлопця. Ніхто ніколи не торкався мене так: одночасно владно і неймовірно ніжно. Я відчула, як до щік підливає гаряча кров, і міцніше стиснула руків’я меча, аби приховати зніяковілість.

— Ти надто напружена, — прошепотів він над самим вухом. — Розслабся. Дозволь силі текти.

Я закрила очі й зробила глибокий вдих. І тоді це сталося.

Я не відчула вибуху чи болю. Замість цього з моїх долонь почало просочуватися м'яке, пульсуюче фіолетове світло. Воно не горіло, а лагідно обтікало метал меча, заповнюючи кожну щербинку на лезі. Це була справжня магія — без кулона, без сторонніх предметів. Вона йшла з самої глибини моєї суті.

Тіні Мінхо, що завжди дрімали біля його ніг, раптом стрепенулися. Вони, наче відчувши клич мого світла, потягнулися вгору. Темні пасма почали обережно переплітатися з фіолетовим сяйвом прямо на лезі меча. Це виглядало неймовірно — наче дві протилежні стихії знайшли спільну мову, танцюючи той самий танець, що й на Ніч Вогнів.

Я затамувала подих, дивлячись на те, як наші сили єднаються в одне ціле.

— Бачиш? — голос Мінхо став ще тихішим, і я відчула, як він теж зачудований цим видовищем. — Вони не борються. Вони доповнюють одне одного. Як і ми.

Я ще більше почервоніла і ніяково відвела погляд, намагаючись зосередитися на мечі, хоча насправді все, про що я могла думати — це його руки, які все ще не відпускали моїх.

— Я... я не очікувала, що це буде так, — проковтнула я клубок у горлі, відчуваючи, як магія приємно лоскоче шкіру.

Мінхо нарешті відсторонився на крок, але його погляд залишався прикутим до мого обличчя. На його губах блукала ледь помітна посмішка — не зухвала, а якась особливо тепла.

— Ти — дивовижна учениця, Маріє. Але на сьогодні досить. Твоє обличчя вже яскравіше за твоє світло.

Я закрила обличчя вільною рукою, тихо сміючись від сорому.

Шлях назад до вежі Бігунів пролягав через довгі тіні, які відкидали стіни Лабіринту в місячному світлі. Мої руки все ще приємно поколювали від залишкової магії, а серце ніяк не хотіло сповільнюватися. Мінхо йшов поруч, зберігаючи ту саму дивну, затишну тишу, яку ми ділили останні два тижні.

Але тишу розірвав знайомий голос. Ньют стояв біля входу до вежі, спершись на дерев’яну балку. Його очі підозріло блищали в сутінках.

— Ну і що це було за світлове шоу на пустирі? — запитав він, усміхаючись і схрещуючи руки на грудях. — Я вже подумав, що Химери навчилися запускати феєрверки, або що в нас у Фортеці нарешті з'явилося власне північне сяйво.

Мінхо зупинився і звичним жестом поправив ремені на плечах, намагаючись зберегти свій фірмовий незворушний вигляд.

— Це було тренування, Ньюте. Марія пробує контролювати свою силу без кулона. Виходить... яскраво.

— Яскраво? — Ньют підійшов ближче, переводячи погляд з Мінхо на мене. Його усмішка стала ще ширшою. — Друже, я бачив, як твої тіні буквально обіймали це фіолетове світло. Виглядало так, ніби ви не мечами махаєте, а танцюєте на Ніч Вогнів посеред тижня.

Я відчула, як обличчя знову стає гарячим. Горло все ще пересихало, а в грудях відгукувався тупий біль від тривалого напруження, але я змусила себе заговорити.

— Це... це було випадково, — хрипко промовила я, і мій голос прозвучав трохи тихіше, ніж я хотіла. — Я просто тримала меч, а воно... воно почало світитися. Мінхо допомагав мені не... не вибухнути.

Ньют примружився, дивлячись на мене з щирою турботою, але в його очах все одно танцювали бісики.

— «Допомагав не вибухнути», кажеш? — він знову повернувся до Мінхо. — І для цього треба було стояти так близько, що між вами навіть листок із блокнота Томаса не проліз би? Чи це якась нова техніка захисту «тіло до тіла»?

Мінхо раптом кашлянув і відвів погляд у бік Лабіринту. Я вперше побачила, як на його вилицях проступає ледь помітний, але очевидний рум’янець.

— Слухай, Ньюте, іди перевір звіти плантаторів, — пробурчав Мінхо, але в його голосі не було справжньої злості. — Я просто коригував її стійку. Вона ще слабка після поранень, її хитає.

— О, вірю-вірю, — Ньют засміявся, ляснувши Мінхо по плечу. — Хитає її, значить. Дивись тільки, щоб її не «хитнуло» занадто сильно, бо Албі почне питати, чому наш головний Бігун проводить більше часу на пустирі з Марією, ніж у самому Лабіринті. А щодо тебе, Маріє...