Розділ 25

Ранок зустрів мене не білизною медблоку, а знайомим запахом шкіри, сухого дерева та ледь відчутним ароматом нічної прохолоди. Я розплющила очі й не одразу зрозуміла, де перебуваю. Наді мною була низька стеля вежі Бігунів, а піді мною — знайоме, трохи жорстке ліжко.

Я була в нашій з Мінхо кімнаті. На його ліжку.

Напевно, він переніс мене сюди вночі, поки я спала. Обережно, наче кришталеву вазу, щоб не потривожити мої травми і не змусити знову здригатися від болю. Я повільно повернула голову — кімната була порожньою, але я відчувала його присутність у кожній деталі. Його спорядження було акуратно складене в кутку, а на стільці поруч лежала чиста форма для мене.

Пам'ять про вчорашній вечір почала повертатися повільними, теплими хвилями. Мій «сон». Розповідь про високі будівлі, про мою сім'ю, про хворобу... і про смерть. Я згадала, як він слухав. Він не перебивав, не називав мене божевільною і не намагався знайти логічне пояснення моїм словам. Він просто був поруч, вбираючи кожне моє слово, наче це були останні краплі води в пустелі.

Від цієї думки десь глибоко в грудях, під шарами фізичного болю, розлилося дивне відчуття. Мені було комфортно. Вперше з того моменту, як я опинилася в цьому світі, я відчувала, що мені не потрібно грати роль, не потрібно бути ідеальною чи непереможною. З ним я могла бути тією дівчиною, яка пам’ятає світло планшетів і тепло батьківського дому.

Я спробувала сісти. Тіло все ще нило, але гостра агонія перетворилася на тупий відлуння. Я подивилася на свої руки — Тіні Мінхо, здавалося, залишили на моїй шкірі ледь помітний сріблястий слід, який продовжував заспокоювати нерви.

Двері тихо рипнули, і на порозі з’явився він. Мінхо зупинився, побачивши, що я не сплю. У руках він тримав невелику тарілку з фруктами та свіжий бинт.

— Ти прокинулася, — тихо промовив він. У його голосі не було вчорашньої напруги, лише спокійна, впевнена турбота. — Я не хотів залишати тебе в медблоці. Там занадто багато шуму і запаху ліків. Тут тобі буде спокійніше.

Він підійшов ближче і сів на край ліжка.

— Знаєш, — він завагався, дивлячись на свої руки, — твій сон... про ті скляні будівлі. Вночі мені здалося, що я теж бачив щось подібне. Наче спалах. Можливо, твій світ не такий уже й далекий, як нам здається.

Я посміхнулася — цього разу по-справжньому, хоч кутик губ ще трохи болів. Бути з ним тут, у цій маленькій кімнаті, було краще за будь-які ліки.

Перед тим як лягти спати я подивилась на Мінхо.

— Навчи мене магії, — тихо попросила я, дивлячись на свої руки. — Справжньої магії, Мінхо. Я не хочу залежати тільки від кулона. Я хочу відчувати силу в собі, керувати нею, а не просто чекати, поки вона вибухне.

Я бачила, як він завагався. Його власна магія тіней була небезпечною і виснажливою, і він, як ніхто інший, знав ціну такої сили.

— І тренування, — додала я швидше, ніж він встиг заперечити. — Мечі, кинджали... все, що потрібно щоб вижити в цьому місці.. Я більше ніколи не дозволю комусь загнати мене в кут.

Мінхо зітхнув, відкладаючи бинти вбік. Він нахилився до мене, і в його погляді була дивна суміш гордості та тривоги.

— Я навчу тебе, Маріє. Обіцяю. І магії, і всього, що знаю про зброю. Але не зараз. Подивись на себе — ти ледь тримаєш ложку. Треба почекати, поки твоє тіло повністю вилікується. Якщо почнемо зараз, твоя власна сила просто спалить тебе зсередини.

Я кивнула, розуміючи його правоту, але всередині все одно гризла невпевненість. Я підняла руку до обличчя, обережно торкаючись набряклої щоки та розбитої губи. У моєму світі я завжди намагалася виглядати добре, а зараз... зараз я почувалася монстром.

— Скажи чесно... я жахливо виглядаю? — прошепотіла я, опускаючи очі. — Синяки, набряки... я напевно схожа на Химеру в спідниці.

Мінхо раптом завмер, а потім його плечі почали здригатися. Я злякалася, що сказала щось не те, але він підняв голову, і на його обличчі була широка, зухвала посмішка.

— Ну, якщо чесно, — почав він, при мруживши очі, — я бачив Химер і зранку, і ввечері, і мушу тебе розчарувати: у них набагато менше стилю. Хоча, якщо ти наполягаєш, ми можемо приробити тобі пару довжелезних кігтів, щоб ти гармоніювала з інтер'єром Лабіринту. Будеш найчарівнішим страховиськом у всій Фортеці.

Він засміявся. Це був не той короткий, сухий смішок, який я чула раніше. Це був справжній, щирий сміх — теплий і живий. Він сміявся спеціально для мене, щоб розігнати хмари в моїй голові.

Я мимоволі пирхнула, попри біль у ребрах. Цей жарт був таким недоречним і водночас таким необхідним.

— Тобі дуже пасує сміятися, — сказала я тихо, коли він заспокоївся.

Мінхо провів рукою по своєму волоссю, трохи зніяковівши, але його очі все ще іскрилися веселощами.

— Ну, треба ж комусь підтримувати твою самооцінку, поки ти не стала великим магом. А тепер — їж фрукти. Це наказ капітана Бігунів.

Я крізь біль засміялася, і цей звук став першим справжнім кроком до мого зцілення.

_______________________________________________________________________________________
 

Минуло два тижні. Це був дивний, але неймовірно теплий час, який став для нас із Мінхо чимось на кшталт тихої гавані посеред шторму. Він змінився. Його суворість нікуди не зникла, але вона стала м'якшою, спрямованою на мій захист. Щоб не залишати мене одну надовго, він почав частіше залишатися у Фортеці, відправляючи в Лабіринт замість себе або Бена, або Томаса. Я бачила, як він неспокійно ходив по кімнаті, прислухаючись до звуків за стінами, але щойно його погляд падав на мене, він заспокоювався.