Розділ 24

Біль прийшов раніше за свідомість. Він накочувався хвилями, пульсуючи в скронях так сильно, що здавалося, ніби голова ось-ось розколеться. Кожна клітинка тіла нила, нагадуючи про удари, падіння та залізне хватку на моїй шиї. Я спробувала поворухнутися, але м’язи були немов чужі, налиті свинцем.

— Води... — мій голос був ледь чутним хрипом, що подряпав пересохле горло.

Миттєво я відчула щось прохолодне й невагоме на своєму обличчі. Тіні. Вони ніжно ковзнули по моїх щоках, наче заспокійливі руки, прибираючи зайву напругу. Чиїсь сильні, але неймовірно лагідні руки обережно підняли мою голову, підтримуючи потилицю. До губ торкнувся край металевого кубка. Вода здалася мені божественним нектаром; я жадібно ковтнула кілька разів, відчуваючи, як життя повільно повертається в моє тіло.

Я з зусиллям розплющила очі. Повіки були важкими й запухлими, але крізь вузькі щілини я побачила знайомий силует. Мінхо. Він сидів зовсім поруч, його обличчя було блідим, а під очима залягли глибокі тіні. Він виглядав так, ніби не спав вічність.

— Мінхо... — я здригнулася від власного голосу, який звучав так, ніби я ковтала скло. — Скільки... скільки я була тут?

Він поставив кубок на стіл і взяв мою руку у свою. Його долоня була такою теплою, що цей контраст із моїм холодним тілом змусив серце битися швидше.

— Ти спала п'ять днів, Маріє, — тихо відповів він. Його голос був надламаним, у ньому відчувалося стільки прихованого болю, що мені стало страшно.

— П'ять днів? — я спробувала піднятися, але різкий біль у животі змусив мене знову впасти на подушки. Жах накрив мене з головою. П’ять днів випали з мого життя. Поки я була в небутті, Лабіринт продовжував жити, Глейдери продовжували бігати, а я... я просто лежала тут, безпорадна й розбита. — П'ять днів... А як же тренування? А Лабіринт? Албі... він...

Я почала панікувати. У моєму світі п'ять днів у лікарні могли означати кінець кар'єри чи навчання, але тут, у Глейді, це відчувалося як вирок. П'ять днів бездіяльності підтверджували кожне слово Джона про мою слабкість.

Мінхо міцніше стиснув мою руку, змушуючи мене подивитися йому в очі. Його Тіні знову заспокійливо закружляли навколо моїх плечей, намагаючись втихомирити моє злякане серце.

— Ти нікуди не запізнилася, принцесо, — прошепотів він, і в цьому шепоті була така рішучість, що я мимоволі затихла. — Світ не завалився. Але більше я не залишу тебе саму ні на хвилину.

— Ти весь цей час був тут? — запитала я, і мій голос надломився. Це був не лише фізичний біль, що пронизував кожне ребро при подиху. Це був гострий, нестерпний біль за нього.

Він виглядав виснаженим. Його зазвичай бездоганна виправка зникла, плечі опустилися, а в очах, що колись нагадували гостру сталь, тепер було стільки втоми, що мені стало важко дихати. Він не бігав у Лабіринт, він не тренувався. Він сидів біля мого ліжка, поки я була в небутті.

— Я підвела тебе, Мінхо... Вибач, — прошепотіла я, відчуваючи, як очі знову наповнюються гарячою вологою. — Я мала бути сильнішою. Я мала дати відсіч, а натомість... я просто стала тягарем, який прикував тебе до цього крісла.

Я хотіла відсмикнути свою руку, сховатися під ковдрою, зникнути, аби він не бачив моєї слабкості. Кожне слово Джона про мою нікчемність зараз відлунювало в голові з новою силою.

Мінхо не відпустив моєї руки. Навпаки, він нахилився ближче, і його Тіні, що до цього м’яко дрімали на моїх ковдрах, раптом здибилися, реагуючи на мій відчай.

— Ніколи, чуєш? — його голос був тихим, але в ньому знову з'явилася та металева твердість, яка змусила мене замовкнути. — Ніколи більше не смій вибачатися за те, що ти вижила. Ти не підвела мене, Маріє. Це я не мав залишати тебе саму.

Він підніс мою руку до своїх губ, ледь торкаючись моїх пальців, і я відчула, як він тремтить.

— Ці п'ять днів... я бачив, як ти борешся навіть уві сні. Ти не здалася, коли будь-хто інший вже б зламався. Тож якщо ти ще раз назвеш себе тягарем, мені доведеться особисто нагадати тобі, хто тут справжній Бігун.

Я дивилася на нього, і крізь туман болю почала розуміти: він не просто сидів тут. Він охороняв мою душу, поки я шукала дорогу назад.

— Джон... — раптом згадала я, і страх крижаною змією проповз по спині. — Де він? Він знову прийде?

— Його більше немає, — коротко відповів Мінхо.

Він не став вдаватися в подробиці. Але мені й не потрібні були пояснення. Я бачила це в його очах — холодну, остаточну впевненість. У моєму колишньому світі я б жахнулася такої самосуду, але тут, у Фортеці, де стіни щовечора нагадують про смерть, я лише відчула дике, майже болісне полегшення. Джон отримав те, на що заслуговував.

Двері медблоку м'яко відчинилися, і в кімнату увійшов Фрайпан. Його широке, добродушне обличчя зараз виглядало незвично серйозним, але щойно він побачив, що мої очі розплющені, він полегшено видихнув. У руках він тримав тацю, від якої йшов неймовірний аромат — справжній, домашній запах, що ніяк не в’язався з цим кам’яним пеклом.

— Ну нарешті, красуне, — промовив він, підходячи ближче. На таці стола піала з гарячим курячим бульйоном і склянка свіжого соку. — Ми вже думали, ти вирішила переспати всі запаси моєї провізії.

Він поставив тацю на тумбочку біля мого ліжка і дружньо кивнув Мінхо, який нарешті трохи розслабив хватку на моїй руці.